Які риси допомагають українському бізнесу не тільки виживати, а й зростати навіть в умовах війни? Ексклюзивно для The Page розповідає Оксана Кузяків, виконавча директорка Інституту економічних досліджень та політичних консультацій. Шукайте повне інтерв’ю за посиланням.

Серед бізнесменів, яких щомісяця опитує ІЕД, зростає невизначеність. Її рівень суттєво підвищився у червні 2025 року, але дещо знизився в липні. З чим це пов’язано?

Ми живемо в унікальних умовах — середовище, в якому діє український бізнес, нестабільне, воно часто й швидко змінюється. Саме тому ми з початком війни перейшли від квартальних досліджень до щомісячних.

Невизначеність ми досліджуємо довгострокову, середньострокову та короткострокову. Якщо говорити про довгострокову невизначеність, уявімо себе на місці наших респондентів, коли ми запитуємо, що буде за два роки і в якому напрямку тоді буде рухатися їхній бізнес: покращиться, розшириться, зменшиться чи залишиться без змін?

Враховуючи, що в Україні традиційно період реального планування не дуже довгий, а зараз тим більше ці очікування багато в чому базуються на суб’єктивних, не економічних оцінках наших респондентів. А на них, наприклад, впливають дискусії щодо майбутнього України на міжнародному рівні, як-от зустріч на Алясці. Я думаю, що це ключова причина, чому довгострокова невизначеність серед бізнесу доволі висока.

Тобто тональність заяв Дональда Трампа про Україну позначається на настроях українських підприємців. А як в цілому впливає невизначеність на український бізнес?

Хочу додати, що у 2022 році було навпаки — висока невизначеність стосувалася того, що буде через два місяці. Проте було менше невизначеності щодо довгострокового періоду. Очевидно, тоді у суспільстві були інші сподівання.

Наразі невизначеність призводить до того, що бізнес не планує на довгострокову перспективу. Це означає, що передусім розвиваються ті галузі та бізнеси, які працюють на внутрішній попит на задоволення базових потреб. Це харчова промисловість, текстиль, одяг, деревообробка, будівельні матеріали тощо. Але це не розвиток, а підтримка життя.

А ті галузі та види діяльності, які потребують довгострокового планування, за високої довгострокової невизначеності відкладають інвестиції. Йдеться про запуск виробництва певних складних пристроїв, обладнання, розширення виробництва. Я б сказала, тут серед бізнесу панує оптимістична вичікувальна позиція.

Ваше дослідження виявило, що головними бар’єрами для бізнесу останнім часом є нестача кадрів та безпековий фактор. Який з цих чинників зараз вагоміший?

Вони обидва тепер поділяють перше місце. Кількість наших респондентів, які вибирають як важливіший безпековий фактор, то збільшується, то дещо зменшується, залежно від інтенсивності обстрілів цивільної інфраструктури. Це відбувається по всій Україні. Що стосується браку робочої сили, то цей тренд поступово, повільно набирав вагу і в цілому є більш сталим. Особливо гостро дефіцит кадрів відчувається в той момент, коли бізнес хоче попри ризики екстенсивно розвиватися і підприємство виходить на ринок шукати персонал.

Як компанії адаптуються до цього виклику і які шляхи розв’язання проблеми знаходять?

Головним чином розв’язують проблему через перенавчання власного персоналу. Але все ж таки, обсяги бізнесу зараз менші, ніж були до війни. А дефіцит насправді структурний. Він полягає у невідповідності між тими професіями, які люди обирають, і тими, яких потребує ринок, що швидко змінюється. І це пов’язано не тільки з війною, а й з тривалими проблемами української професійно-технічної освіти. Тому корінь цієї ситуації давній, і, якби не війна, воно б все одно проявилося, можливо, не в такому масштабі, як зараз.

Частка респондентів, які вказали на брак кадрів, як головну перешкоду, в останніх дослідженнях скорочується. Чим, на вашу думку, можна пояснити таку динаміку?

Можливо, це пов’язано з тим, що бізнес очікував швидшого завершення війни і, відповідно, в компаніях думали наперед, що потребуватимуть більше людей у мирний час для відновлення та розвитку.

До речі, у нас в опитуванні є питання, наскільки достатньо в компанії людей станом натепер. Попри те, що понад 50% респондентів кажуть, що брак кадрів є перешкодою, оцінка наявного персоналу, хоч і гірша, ніж була до війни, але в середньому не така вже й погана. Тобто людей достатньо для тих обсягів виробництва, які є. Але якщо раптом попит, що скоротився через зменшення кількості населення та окупацію територій, відновиться, перед бізнесом гостро постане питання, де брати людей.

Кого ринку зараз бракує більше — «білих комірців», тобто менеджерів, керівників, фахівців високої кваліфікації, чи «синіх комірців», які працюють на виробництві?

Ми вимірюємо брак кваліфікованих і некваліфікованих працівників на основі того, як бізнес це оцінює. І звичайно, брак кваліфікованого персоналу завжди був вищим. Але є доволі великі труднощі з пошуком некваліфікованих працівників. Тобто проблеми з «синіми комірцями» та керівними кадрами або керівниками середньої лінії зараз, мабуть, співмірні. Втім, щодо кваліфікованого персоналу такі показники у нас і до війни бували, а от щодо некваліфікованого так високо дефіцит не підіймався ніколи.

Вочевидь, брак персоналу залишатиметься тривалою проблемою, з огляду на демографічну кризу. Як у глобальному вимірі можна оцінити вплив цього фактора на бізнес та розвиток економіки?

Тут є два напрями розвитку. З одного боку, автоматизація та використання штучного інтелекту може створити абсолютно новий бізнес і нову економіку. Все дуже швидко змінюється, і як ситуація виглядатиме за п’ять чи за десять років, мабуть, зараз уявити важко. Реальність може або перевершити всі наші сміливі фантазії, або й ні.

Якщо буде розвиток автоматизації, не лише в Україні, а й в усьому світі, це буде один сценарій, і тоді буде дефіцит ресурсів відповідної кваліфікації. Якщо зміни будуть поступовими і, умовно кажучи, роботи нас за п’ять років не замінять, тоді доведеться думати, як залучати людей в українську економіку з-за кордону.

Тобто демографічна криза — це ще не вирок економіці?

Демографічна криза є не лише в Україні. У глобальному розумінні, з нею стикаються всі європейські країни. Тобто фактично та частина світу, яку ми називаємо західною цивілізацією, з огляду на спосіб життя та щоденні свої практики стикається з демографічною проблемою, тоді як країни Східної Азії та Африки мають величезний потенціал, зокрема — й людський. Там вищий рівень народжуваності, більше молоді. Але, з іншого боку, в Старому світі, так само як і в Україні, збільшується тривалість життя.

Тобто тривалість життя людей, які пережили певний вік, зростає, тому що збільшується якість життя. І оці люди в країнах Західного світу є активними учасниками економіки. І, власне, тут багато буде залежати від того, наскільки вони зможуть перенавчатися. Бо не всі працюють управлінцями чи керівниками, хоча і їм теж потрібні нові навички. Тому можливі різні сценарії, але демографічна криза — це точно не вирок, і не лише Україна з цим стикається. Просто ми зустрілися з дуже складним викликом.

Читайте повне інтерв’ю на сайті The Pages.