Так пояснив ситуацію в економічні галузі України Ігор Бураковський, співголова Ради Коаліції РПР та голова правління Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.  Особливістю нашої економіки також є те, що ми критично залежимо від міжнародної військової та фінансової допомоги. 

Експерт зауважує, у 2025-му році наші перспективи залежать, зокрема, і від масштабів та формату відносин з партнерами. І тут є побоювання, що цієї допомоги буде недостатньо. Як нам не провалити економічну політику? Та які є варіанти нашого подальшого розвитку? Читайте в інтервʼю Ігоря Бураковського журналу «Країна». Читайте повну версію за посиланням.

Яких змін зазнала економічна політика за часів незалежності?

– Перші 10–15 років після проголошення незалежності Україна не змогла вийти на траєкторію динамічного економічного зростання. Були періоди успіхів і невдач, але ми відставали від середньоєвропейського рівня економіки. Україна запізнювалася з реформами – нам ставили у приклад Росію, перед очима була Польща, що тоді вже вирішувала друге цивілізаційне завдання – вступ у ЄС. На відміну від України, в Польщі за часів соціалізму був відносно потужний приватний сектор. Також швидко відбувся процес декомунізації, сформувалися нове ринкове мислення та нова система суспільних відносин. Польща від початку вдалася до досить радикальних економічних змін, тоді як в Україні ринкові реформи гальмували з багатьох причин. Ми хотіли будувати ринок повагом, а серед панівної еліти не було консенсусу щодо того, куди та як рухатися.

Як змінювалася роль держави в регулюванні соціально-­економічних відносин?

– У ринковій економіці ключовими гравцями є держава й бізнес. Держава відповідає за соціальне забезпечення, безпеку, оборону, функціонуванням економіки в частині інституцій та регулювання соціально-економічних процесів. Відповідальність бізнесу – створення матеріальних благ і надання послуг. Бізнес організовує виробництво, конкурує, шукає інвестиції, ризикує, втрачає і заробляє гроші. І є сфери, де бізнес і держава працюють разом. У будь-якій країні всі три сфери розподілу відповідальності функціонують по-різному: у Скандинавських країнах держава грає велику роль в економіці, у США роль держави значно менша, багато що вирішують на рівні штатів.

У ринковій економіці є споживачі й виробники, які залежать одне від одного. І тут уже треба просто подивитися, чого не вистачає на ринку. Якщо не вистачає гаджетів – то їх виготовлятимуть. Це та ситуація, коли держава полишає крісло головного пілота, а більшість процесів реалізує бізнес. Держава залишає за собою бюджет, соціалку, безпеку та сприяння економічному розвитку, притому не керує ним, а лише сприяє. Решта – справа бізнесу. В разі виникнення проблем на міжнародному ринку держава може також втрутитися, але в певних межах.

Повертаючись до ролі держави, якою ця роль має бути саме в українських умовах?

– Держава – це механізм, що має відповідати на кілька викликів. Перший – інтелектуальний. Урядовці повинні розуміти, які проблеми є у країні. Без цього знання і планування наперед важко ухвалювати рішення. Помилка, зроблена сьогодні, дорого коштує завтра. Другий виклик – ефективний. Рішення мають ухвалювати швидко і так само реалізовувати. У нас було багато намірів і рішень, але не завжди їх швидко втілювали. Третій виклик – економічна ефективність. Ідеться про використання найсучасніших технологій, цифровізацію, оптимальний розмір державного апарату.

Державі слід звертати увагу на пріоритетні для суспільства речі – створювати умови для бізнесу, в яких вона є партнером; бути ініціатором непростих змін: пенсійна реформа, боротьба з корупцією, безпека життєдіяльності. Також держава має звертати увагу на речі, що забезпечують сталий розвиток завтра й післязавтра: система освіти, наука, стимулювання розвитку сфер, потрібних для руху вперед.

Ми повинні розуміти, що держава може робити і що ні. Вона може сказати, які інновації потрібні, і їх втілить бізнес. Але мають бути програми, що дають бізнесу змогу ризикувати. Відповідно треба будувати податкову систему.

Також для держави важливо згуртовувати суспільство. Разом з економікою вона має підтримувати культуру, збереження і розвиток усього українського. Культура – це не вивіска з шароварами, це також економічний ресурс.

Україна – один із чотирьох найбільших позичальників МВФ. Чи завжди отримані транші використовували за призначенням?

– Ідея діяльності МВФ – забезпечити нормальне функціонування міжнародних валютно-кредитних відносин через стабільність національних економік та грошово-кредитних систем. Це досягається через двосторонню співпрацю Фонду з країнами-членами, з якими підписують угоди про надання коштів. Але ці кошти боргові, а МВФ не любить пробачати борги. Для надання грошей оформлюють меморандум про економічну та фінансову політику, де чітко зазначено, на що їх виділяють і що має зробити країна-позичальник, щоб вирішити відповідні економічні проблеми та стабілізувати економічну ситуацію. Через певний час МВФ оцінює, що та як було зроб­лено. Тут, як правило, виникає проблема: є зовнішня оцінка зробленого, і є “національне пояснення”, що ми зробили все, але ситуація нам не сприяла. У співпраці з МВФ Україна донедавна не змогла виконати жодної програми. У кращому разі відбувалася реструктуризація програм. Виділені гроші ми хронічно недовикористовували. Це стосувалось і нашої співпраці зі Світовим банком. Тут ми стикалися з проблемою інституційної слабкості держави. Можемо укласти угоду з партнерами, але проблеми з ухваленням політичних рішень у державі гальмують можливість використання наданих кош­тів. Зрозуміло, що це не стосується періоду війни, коли гроші потрібні на зброю і міжнародні організації дають нам можливість не сплачувати відсотків.

Ключова проблема відносин України з МВФ – це неспроможність скористатися наданими можливостями. Водночас ця співпраця стала жорсткою школою роботи з міжнародними організаціями. Слід визнати, що в багатьох випадках Фонд не давав Україні можливості ухвалювати відверто провальні рішення.

Наскільки ефективні санкції партнерів проти Росії?

– Санкції міжнародних партнерів України змушують Кремль перебудовувати фінансові та логістичні потоки. Це негативно позначається на російській економіці. Найперше – на галузях, пов’язаних із міжнародним ринком: авіаційні перевезення, підприємства із західним обладнанням, фармацевтична промисловість, нафтогазова промисловість тощо. Мілітаризація економіки, зокрема активізація військово-промислового комплексу, певною мірою компенсує гальмування в цивільному секторі. Виникає ситуація “лукавої цифри” – бачимо зростання ВВП та інших показників, але за цим стоїть ВПК. А зростання ВПК, з точки зору нормальної економіки, це витрата ресурсів, “гармати замість масла”. А це негативно впливає на добробут країни. РФ намагалася запустити процес імпортозаміщення, але це не дало очікуваного ефекту. Водночас російська економіка ще до війни стикалася з низкою проблем, які санкції тільки загострили.

Звісно, санкції можна було б запроваджувати швидше і більш комплексно, але проблема полягає в тому, що РФ є частиною світової економіки. Вона співпрацює з Індією, Китаєм, іншими країнами. Тому Заходу треба було запроваджувати вторинні санкції – “бити по руках” держави та компанії з третіх країн, які допомагають Москві обходити санкції. В умовах глобальної економіки це нелегка справа.

У якому стані українська економіка нині? Чи відповідає вона запитам воєнного часу?

– Досі ми мали м’який варіант мобілізаційної економіки. Україна запровадила низку обмежень у банківській сфері, на валютному ринку тощо. Особливістю нашої економіки є те, що ми критично залежимо від міжнародної військової та фінансової допомоги. В української економіки фактично немає тилу. Вся країна – поле бою.

Ще одна проблема – втрата значної частини населення. Йдеться і про окуповані території, і про міграцію. Під час пандемії COVID-19 люди не ходили на роботу, щоб не захворіти, але робочі місця та потужності зберігалися. Війна знищує робочі місця та виробничі потужності. Але завдяки міжнародній допомозі українська економіка виявилася, на диво, стійкою. Втрата 29,1 відсотка ВВП за перший рік війни була об’єктивна. Далі відбулася стабілізація. Сьогодні маємо відновлювальне зростання, але його потенціал вичерпується.

Є два варіанти подальшого розвитку. Перший – заохочення економічної активності через програми стимулювання за рахунок бюджетних коштів і міжнародної допомоги. Але сьогодні цих коштів недостатньо. Другий варіант – жорстка мобілізаційна економіка: “все для фронту, все для перемоги”. Я прихильник другого варіанта.

Що очікує українську економіку 2025 року?

– Усі економічні очікування пов’язані з розвитком ситуації на фронті. Є нагальна проблема мобілізації внутрішніх коштів. Спроба залучити додаткові резерви, суттєво змінити податкові ставки в парламенті не вдалася. Перспективи економіки-2025 також залежать і від масштабів та формату відносин із міжнародними партнерами. І тут є побоювання, що цієї допомоги буде недостатньо. А її регулярність прямо впливає на стан економіки й державних фінансів.

Так у перші місяці 2024-го ми переживали провал у плані міжнародної допомоги. Тому уряду довелося перерозподіляти гроші з різних програм для купівлі зброї.

Водночас позиція України в політичному й економічному плані може посилитися, якщо наші партнери поставлять за мету покарати агресора. Це призведе до посилення санкцій та збільшення допомоги.

У російській економіці нагромадилося багато кризових явищ. Сподіваюся, що 2025-й стане роком якщо не кризи, то загострення економічної ситуації в РФ такого рівня, що змусить росіян переключити увагу та ресурси з війни з Україною на вирішення внутрішніх проблем.