Оскільки заявку на членство в НАТО відразу почали прирівнювати до заявки на членство в ЄС – у владних кабінетах ще до її подання, то хотіла б ще раз і вже окремо прокомунікувати, в чому спільність і відмінність між ними.
- Спільність у тому, щоб скористатись моментом підтримки Украіни і на емоційному тлі досягнути того, що у “нормальні” часи було б просто нереально.
- Як і у випадку з НАТО, переважна більшість країн ЄС не хотіли чути не те, що про прискорене членство, але й про кандидатство. Тоді, коли ми подавали заявку, нас підтримували щодо кандидатства не більше 10 країн. Тут бачимо задекларовану підтримку членства 9 країн (з Канадою не до кінця зрозуміло).
На цьому всі схожості, мабуть, і закінчуються.
Починаються відмінності.
- Бажання України стати членом ЄС ніколи не викликало таких дипломатичних конвульсій в західних столицях, як бажання стати членом НАТО. Понад те, воно ніколи не сприймалось як один з приводів, чому Путін почав повномасштабну війну. Амбіцію України стати членом в НАТО досі низка політиків та експертів на Заході – не кажучи вже про пересічний люд – вважає однією з причин повномасштабного вторгнення, хоча вже навіть Олафу Шольцу стало зрозуміло, що це насправді не так.
- У плані інтеграції в ЄС Україні було куди рухатись, бо на момент подання заявки у нас не було навіть перспективи членства (чи європейтскоі перспективи, як прийнято в ЄС). Отож, подаючись на членство за прискореною процедурою ми розуміли, що планом максимумом на цьому етапі може бути статус кандидата. З НАТО складніше – євроатлантичну перспективу, перекладаючи на мову ЄС, нам дали ще в Бухаресті, хоча, насправді, ми вже тоді – 14 років тому – були достатньо кваліфіковані, щоб отримати і План дій щодо членства. У 2018 році нас визнали аспірантами на вступ. У комунікації НАТО Україна, Грузія та Боснія і Герцеговина вже фігурують як кандидати на вступ. Те, що Україну розглядають саме як кандидата підтверджував у своїх заявах і генсек Столтенберг. Тому поле для маневру в плані НАТО дуже вузьке – де факто тільки запрошення до членства або з виконанням ПДЧ (але воно для нас вже дещо нерелевантне), або з а-ля 7 рекомендаціями ЄС, які ми отримали разом з кандидатством. І саме запрошення до членства може бути нашим планом-максимум на Вільнюський саміт НАТО наступного року (враховуючи, звісно, сприятливий хід війни і чітку траєкторію реформ в Україні). А до того заявка до НАТО може використовуватись в інших корисних для перемоги України цілях.
- І головне. Членство в ЄС не передбачає гарантій безпеки, як членство в НАТО. І попри те, що в деяких столицях ЄС не хотіли давати нам кандидатство не в останню чергу через страх ескалації Путіна, але членство в ЄС не передбачає жодних безпекових гарантій, на які колись наївно сподівались Швеція та Фінляндія, коли вступали до Євросоюзу. Як не крути, Стаття 42 Договору про ЄС, до якої любили апелювати ці країни, – це не стаття 5 Вашингтонського договору. У НАТО давно розуміють: найбільш безпеково вразливою країна стає у періоді між запрошенням НАТО почати процес вступу та власне моментом вступу до Альянсу. Саме тому з запрошенням до НАТО не поспішатимуть. Бо для них головне сьогодні – гарантії підтримки для України, а не гарантії захисту. Членство України в НАТО – це саме гарантії захисту. Їх будуть готові надати тільки ті країни, які допускають можливість залучення власних військових до війни. Але ми маємо чітко відрізняти настрої політичного істеблішменту від настроїв суспільства. І тут дуже важливо, що у США, наприклад, 73% американці висловились нещодавно в одному з опитувань за членство України в НАТО (серед демократів на рівні 80%) – розуміючи з поставленого питання, що це означає саме можливе залучення американських військових до війни. Тимчасові безпекові гарантії, які запропонувала група Рассмусена – це ті ж самі гарантії підтримки, а не захисту.
Отож, відмінностей значно більше, і вони значно суттєвіші. Але в напів панічні настрої впадати непотрібно: нехай це буде моментом визначення української влади. Українське суспільство однозначно визначилось щодо НАТО на початку цього року. Тепер потрібно добиватись моменту визначення щодо членства України з боку самого НАТО. І наша заявка за грамотного підходу може цей момент визначення прискорити і з боку НАТО. Для цього потрібно перемагати і переконувати: перемагати на полі бою і переконувати за столом переговорів. (Дещо дивно в цьому контексті було не побачити обговорення теми заявки на членство в НАТО у комунікації, яка була вчора за результатами зустрічей Єрмака з Салліваном у Туреччині (але так звані “гаранті безпеки” групи Рассмусена там були).
Ну і пам’ятати те, про що ми в Центрі “Нова Європа” повторюємо роками – крім військової взаємосумісності, має бути і хоча б базова політична взаємосумісність. Бо коли рівняємось на швидкий трек Фінляндії та Швеції, то не забуваємо, що ці країни в топах рейтингів найменш корумпованих держав і з правосуддям, до якого нема питань. Але навіть при такій готовності іхній супер швидкий трек вступу на практиці може зайняти приблизно рік.
Альона Гетьманчук, директорка Центру «Нова Європа», УП.Блоги
