Загальний обсяг цих видатків відповідав у 2014-му частці ПДФО, яка для бюджетів міст обласного значення, районних бюджетів становила 55%, для обласних бюджетів — 15, для Києва, який вирішено було вивести з під формули вирівнювання, — 40. Однак політичні домовленості переважили математичні розрахунки. Тому до бюджетів базового рівня додали ще 5% ПДФО, для обласних бюджетів — 10% податку на прибуток, а Київ отримав узагалі царський подарунок — 10% податку на прибуток, що забезпечило йому стійкий профіцит бюджету. Та й наявність депозитів на рахунках багатьох міських бюджетів підтверджує порушення золотого правила публічних фінансів — гроші йдуть за повноваженнями, а не навпаки. Було запроваджено стимулюючу формулу вирівнювання доходів, яка, проте, демонструє істотні дисбаланси між багатими та бідними бюджетами. Мінфін намагався виправити ці дисбаланси в бюджеті на 2018 рік встановленням симетрії крил вирівнювання, однак поки що безуспішно. Зрештою, уряд знайде спосіб вирівнювання фінансових дисбалансів або через удосконалення формули вирівнювання, або через дозавантаження місцевих бюджетів додатковими повноваженнями, зокрема в частині фінансування програм соціального захисту, або переглянувши частку ПДФО. Останнє стане особливо актуальним у світлі централізації фінансування охорони здоров’я, до чого місцеве самоврядування, на диво, поставилося досить байдуже: баба з воза — кобилі легше.
Однак повернімося до формули розрахунку видатків на середню освіту. Уперше ці розрахунки для бюджету-2018 велися “знизу”, тобто з оцінювання фінансових потреб на забезпечення освітнього процесу. За базу брався клас, де навчаються 25 дітей — оптимальна кількість для здобуття належної якості освіти. До розрахунку бралися необхідна кількість учителів (виходячи з їхнього нормативного навантаження) і їхня заробітна плата, розрахована за категоріями та типами класів (початкові, середні, випускні). Застосовувалися коригуючі коефіцієнти, які враховували густоту населення, сільську чи міську місцевість. Загалом це була досить добротна робота, хоча й не без недоліків. Так, з огляду на політику утворення опорних шкіл, коригуючі коефіцієнти доцільно розраховувати для старших класів виходячи з максимальної наповнюваності, а молодших — із середньостатистичної в сільській місцевості. Також більш істотним є вплив не так густоти населення, як кількості сіл, де проживає достатня кількість дітей для формування початкових класів. Більш методологічно вивіреним був би підхід до розрахунку видатків на середньостатистичній громаді, однак наразі це важко здійснити, оскільки реформування адміністративно-територіального устрою ще не завершено. Також є зауваження щодо розрахунку вартості послуги у приведеному класі — не було враховано поділу на групи з вивчення іноземної мови і трудового навчання. Та ще й в останній момент уряд підвищив зарплати, “забувши” врахувати це при розрахунку субвенцій. Також слід вказати на завеликий обсяг стабілізаційної дотації (16 млрд), переданий обласним бюджетам для перерозподілу між місцевими бюджетами там, де наявні істотні диспропорції. Майже половину цих коштів депутати обласних рад традиційно залишили для себе, тобто для обласного бюджету. Решту поділили, як завжди — за політичною доцільністю. Так, у Закарпатській області, де голова ОДА знаменитий своєю нетерпимістю до реформи децентралізації влади, новостворені всупереч його волі ОТГ не отримали з цього ресурсу нічого.
Але початок реформування галузі закладено непоганий. Залишається ще один елемент, що супроводжує передачу повноважень від держави до самоврядування, — формування ефективної системи оцінювання якості освіти. Оскільки середня освіта належить до делегованих повноважень, то, крім контролю легітимності актів органів місцевого самоврядування відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування, держава повинна забезпечити також контроль ефективності витрачання коштів. Нагадаємо, коштів, як безпосередньо переданих до місцевих бюджетів через субвенції, так і закріплених у вигляді загальнодержавних податків.
Наразі формується Державна служба якості освіти, основні функції якої мають бути зазначені в законі про середню освіту. Вказана служба, як і всі органи спеціального контролю, повинна мати низку відмінностей від органів загального нагляду, що мають замінити надалі прокуратуру, яка втратила функції загального нагляду завдяки конституційним змінам 2016 року. Так от, органи загального нагляду здійснюють моніторинг актів органів місцевого самоврядування та їх експертизу на предмет відповідності закону, причому тільки в обмежений період часу після їх ухвалення. Тоді як органи спеціального контролю здійснюють контроль не тільки актів, а й самого процесу надання послуги, оцінюють якість послуг, виходячи з визначених відповідним центральним органом виконавчої влади критеріїв. Вони мають право проводити інспекційні перевірки, як планові, так і за зверненням органів, що мають на це право відповідно до закону. А от санкції такого органу мають обмежуватися тільки приписами на усунення порушень. Такі чутливі для місцевого самоврядування рішення, як кадрові, про обмеження фінансування, накладення адміністративних штрафів ухвалюють інші органи на підставі висновків, що надаються органами спеціального контролю. Тільки так можна уникнути конфлікту інтересів, який нині спостерігається на прикладі протипожежної або санітарної інспекції, коли орган перевірки сам і накладає санкції.
Що ж до контролю якості освіти, то тут слід зауважити, що оцінювання ефективності витрачання коштів має спиратися на чіткі норми не тільки фінансового характеру (наприклад, мінімальні й максимальні рівні зарплат учителів чи граничні рівні закупівель), а й на контрольні заміри якості знань учнів. Найбільш коректним на сьогодні мірилом рівня знань є результати зовнішнього незалежного оцінювання, але це вже констатація постфактум, тоді як заходи щодо поліпшення рівня навчання мають носити постійний, а подекуди навіть превентивний характер. Так, контроль кадрової політики органу місцевого самоврядування має передбачати оперативне реагування у випадках, коли на посаду призначають особу без належної освіти чи досвіду. У такому разі варто застосовувати інструмент відкладального вето, хоча для деяких посад слід передбачити можливість і прямого погодження кандидатур.
Процеси реформування освіти, насамперед середньої, характерні тим, що центральний орган виконавчої влади, тобто Міністерство освіти, має постійно комунікувати з органами місцевого самоврядування і коригувати підзаконні акти виходячи з можливостей та специфіки місцевого самоврядування. Такий діалог є незвичним для чиновників, які досі працювали в ієрархічній системі адміністративного примусу, однак є ознакою демократизації управління, що супроводжує децентралізацію влади. Досвід такого співробітництва міг би стати хорошим зразком і при реформуванні інших сфер надання соціальних послуг. А якщо взяти до уваги, що при реформуванні охорони здоров’я влада обрала централізацію повноважень, то порівняння результатів двох діаметрально протилежних підходів дозволить нарешті визначитися: децентралізація влади — це експеримент чи стала політика?