Війни завжди були найпотужнішим стрес-тестом для людських спільнот. Переможці завжди намагалися приписати своїм нетривким і ненадійним перемогам сакральний статус. А своє тимчасове панівне становище пояснювали втручанням сил надприродного характеру (богів, «законів» історії, расових переваг). Поразки, якщо вони не знищували і не прискорювали асиміляцію переможених переможцями, теж ставали потужним чинником консолідації та оновлення. Щоправда, це часто ставало прелюдією до нових зіткнень.
Та найбільшим випробуванням ставали затяжні війни, які виснажували безпосередніх учасників та рідко давали поштовх для розвитку.
Саме затяжний характер війни з Росією викликає стурбованість наших західних союзників. Історія ніби підказує їм, що Україні буде важко встояти, і після перемоги — знайти у собі сили для відновлення, щоб наздогнати стандарти життя і безпеки своїх європейських сусідів.
Що ж, як кажуть в Одесі, у нас таки є новини для вас.
У серпні, за підтримки Університету Бремена та МФ Відродження, Фонд Демократичні ініціативи провів велике багатоаспектне загальнонаціональне дослідження. Зокрема, ми третій рік поспіль поцікавилися думкою наших співгромадян про ставлення до радянського минулого і до націоналізму. Вперше поставили питання про оцінку ролі Української православної церкви Московського патріархату після вторгнення 24 лютого.
У 2020−2021 роках в нашому суспільстві не було консенсусу щодо загальної оцінки радянської спадщини. Як тепер зрозуміло, це могло бути одним із найпотужніших чинників, які підживлювали агресивні плани Кремля. Не дарма Володимир Путін у своїй статті Про історичну єдність росіян та українців, що набула особливого розголосу на Заході, так багато уваги надав радянській добі, пояснюючи «природне» право Росії загарбати і контролювати України. Що там казати, якщо у 2020 році тільки 49% громадян позитивно оцінювали розпад СРСР і лише 34% позитивно оцінювали рішення про засудження СРСР як комуністичного тоталітарного режиму, що здійснював політику державного терору. Тоді як 31% опитаних таке рішення сприймали негативно, 15% було байдуже, а 19% узагалі не визначилися.
У серпні 2022 картина кардинально змінилася. Тепер 67% схвально ставляться до розпаду СРСР, а радянський режим із політикою держтерору засуджують майже 59%. Можна лише пошкодувати, що для переоцінки жахіть минулого довелося пережити і стати самовидцями воєнних злочинів неорадянського російського режиму. Втім, ці зміни зафіксували незворотній програш та руйнацію важливого кремлівського міфу про «блага», які нібито були притаманні СРСР.
Йдемо далі.
Опитування показало, що частка тих, хто вважає «здоровий націоналізм необхідним для країни» зросла до 67%. Це невелике зростання порівняно з 61% у 2016, але суттєво інша ситуація, ніж у 2006, коли цю думку поділяли 48%. Цікаво зазначити, що такої позиції дотримується абсолютна більшість респондентів (69%) серед тих, хто довіряє президенту України Володимиру Зеленському та більшість із тих (72%), хто позитивно оцінює головнокомандувача Валерія Залужного.
На мою думку, такі результати говорять нам більше про майбутнє України, ніж про оцінку її минулого. Дозволю зробити обережне припущення: українське суспільство стає більше свідомим своєї ідентичності і вже не сумнівається, що її треба захищати, в тому числі силою зброї. Український націоналізм на наших очах трансформується у позапартійну, інклюзивну громадянську ідеологію. На місце історичних постатей минулого приходять нові: це живі люди, сучасні лідери зі своїми чеснотами і вадами, які щодня віддають всі сили тяжкій та ще не завершеній боротьбі за незалежність України. Вони є прикладом для багатьох і водночас самі рівняються на героїзм тисяч патріотів на фронті та в запіллі.
Зрештою боротьба за нову Україну змушує громадян давати належну оцінку явищам та інституціям, які довгий час були недоторканними для критики з багатьох причин. Зокрема, майже 52% опитаних погодилися із твердженням, що «діяльність Української православної церкви (Московського патріархату) радше сприяє російській агресії», 11% підтримали думку, що «діяльність Української православної церкви (Московського патріархату) скоріше сприяє обороні України», а 37% взагалі не погодилися з обома запропонованими варіантами.
Подібна картина у 2014−2019 рр. спостерігалася із ставленням українців до Революції гідності та до причин війни на Сході. Було досить багато громадян, які вважали Євромайдан переворотом або не поспішали називати війну на Донбасі російською агресією. Ці меседжі активно використовувала російська пропаганда, проте до 2022 року вони втратили підтримку в суспільстві. Схоже, що своїм нападом Росія зруйнувала останній форпост свого впливу на українське суспільство через церковні інституції.
Усі ці спостереження дають підстави для стриманого оптимізму: українці рішуче поривають із колоніальним минулим, роблять ставку на лідерів, які досягли успіхів попри труднощі та непередбачуваність війни. Це підвищує шанси на перемогу, слугує переконливим аргументом для збереження і нарощування західної допомоги, і позбавляє Кремль надії на угоду за рахунок інтересів України.
Петро Бурковський, виконавчий директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, для НВ
