Події 2014 року наглядно продемонстрували, що Закон «Про основи національної безпеки України» та Стратегія національної безпеки, затверджена в лютому 2007 року, не відповідають умовам, в яких ми сьогодні живемо. Деякі їх положення залишаються актуальними і на теперішній час, але ключовими загрозами виявились зовсім не ті, що прогнозувались фахівцями і політиками, відповідальними за забезпечення національної безпеки України, тому й безпекова політика формувалась неправильно.
Воєнна доктрина України, введена в 2012 році, стверджувала, «що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти України, в середньостроковій перспективі є малоймовірною».
Як наслідок, країна мало приділяла увагу потребам української армії і, перш за все, її оснащенню сучасними видами озброєнь. Помилкою виявилось й рішення щодо позаблокового статусу України, яке було прийняте на підставі невірної оцінки загроз у воєнній сфері. Армія України постійно скорочувалася, рівень бойової підготовки падав, старе озброєння розпродавалося, а закупки нового практично не проводилися.
Конфлікт навколо острова Тузла 2006 року показав, що частина російської правлячої еліти не бажає визнавати територіальну цілісність України. Проте одних висновків з цього ми не зробили.
