Процес децентралізації — на фінішній прямій. Уряд затвердив центри територій всіх громад, визначив нові райони, передав проект постанови до парламенту. І тут, як то кажуть, все почалося! Дискусії, заяви, зауваження: чи потрібні нові райони, в яких межах, скільки їх може бути, які функції отримають райради, що робити з містами обласного значення. Завершення першого етапу реформи опинилося під загрозою. Настав цейтнот: 25 жовтня 2020 року мають відбутися місцеві вибори, але адміністративно-територіальні одиниці, для яких обиратимуться представницькі органи, все ще не сформовані.

Реформа почалася в 2005-му. Тоді в Україні ініціювали зміни системи місцевого самоврядування. Правда, перший проект Концепції не дійшов до Кабміну. Дійшов другий, в 2009-му, але реалізований не був. За цей час ми вивчили зарубіжний досвід — європейський і навіть Африканський, — моделювали ситуації. Напрацювання стали в нагоді після Революції Гідності. У планах було побудувати трирівневу систему: громада, район і область, всі громади включити до складу районів, а всі райони — до складу областей, крім Києва та Севастополя, які мають спеціальний конституційний статус. І провести вибори в ради громад, районні та облради.

Система поділу повноважень повинна працювати знизу вгору: все, що можна вирішити на місцевому рівні з точки зору близькості управління та ефективності, треба залишати там, що економічно невигідно — передавати на проміжний, районний, а далі — на обласний рівень.

Приклад — освіта. Перший рівень: дошкільний. Ніхто ж не буде сперечатися, що в кожному населеному пункті, де є діти, мають бути дитсадки. Дітям важливо бути ближче до батьків і дому. Другий рівень: школи. Близькість вже не так важлива, істотно якість освіти, а дітей можна підвозити автобусами. А що робити з обдарованими дітьми, які проявляють здібності в малюванні або спорті? На 700-1000 школярів таких кілька десятків. Де їм навчатися? На рівні району, адже у більшості громад немає можливості утримувати Спеціалізовані школи. Далі — професійна освіта. На практиці 70-80% випускників коледжів влаштовуються на роботу в межах свого регіону. І регіони визначають, яких фахівців їм не вистачає. Отже, це також компетенція району. І тільки вища освіта — справа національного рівня.

Подібний аналіз можна провести в інших сферах, в яких у органів місцевого самоврядування є повноваження. А це означає, що громадам, районам та областям потрібні свої поради та свої бюджети.

Без проміжного рівня ніяк не можна. Подивіться на Іспанію: децентралізація після Франко там зупинилася на рівні провінцій/регіонів, саме вони визначають повноваження муніципалітетів. Країна найгірше пройшла кризу 2008-2009 років, тому що регіони, що перетворилися на квазідержави, боялися втратити свої повноваження. Іспанію трусить регіональний сепаратизм. Ми бачимо це і думаємо, що в Україні буде по-іншому. Ан ні. Українські регіони політично відрізняються один від одного значно більше, ніж іспанські.

Минулої осені був реальний шанс завершити перший етап реформи. При владі спостерігався турборежим, а в Раді — монолітна більшість. Але замість того щоб ухвалювати необхідні рішення, які давно готові, почалися коливання: дострокові вибори, зміни до Конституції, втручання в перспективні плани. Час втрачено. А тепер і передвиборча кампанія на носі. Влада піариться на незавершеній реформі, хоче зробити хорошу міну при поганій грі, в той час як треба згадати про початкову концепцію і слідувати їй, не руйнуючи довіру до реформи. Ми або діємо за планом, або породжуємо хаос.

Анатолій Ткачук, директор з питань науки та розвитку Інституту громадянського суспільства, для журналу “Фокус”