Останнім часом українське суспільство все частіше чує словосполучення «авторське право». При цьому поступово на первинний план виходить не лише необхідність поважати права авторів, а й дискусії, за яких обставин можна використовувати той чи інший твір без згоди його автора. Наочним прикладом такої дискусії стала нещодавня ситуація з концертом на День незалежності України, коли автори багатьох пісень заявили, що не давали згоду на використання їх пісень та звинуватили організаторів у ігноруванні законодавства з авторського права. У той час організатори відкидали всі звинувачення та посилались на норми закону, які дозволяють використання пісень без згоди їх авторів.

За певних обставин українське законодавство дійсно дозволяє використовувати музику, фото, відео та інші об’єкти авторського права без дозволу авторів, проте окремі аспекти такого використання можуть викликати питання, оскільки вітчизняний закон певною мірою відрізняється від звичних для багатьох країн підходів. Спробуємо розібратись, чого не вистачає вітчизняному закону та яким чином це можна виправити.

Одним з проблемних питань на сьогодні залишається так звана «свобода панорами», тобто можливість вільно використовувати та розповсюджувати зображення об’єктів авторського права, які знаходяться у публічних місцях. Суть проблеми полягає у наступному: твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права» на рівні з іншими, більш звичними для пересічної людини об’єктами, такими як музика, книги тощо. Це означає, що за загальним правилом не можна без дозволу автора (архітектора) використовувати зображення таких будівель та споруд. Простіше кажучи, не можна сфотографувати цікавий будинок чи монумент, а потім продавати листівки з цим зображенням.   Так само під час зйомок розважального шоу для телебачення чи власного YouTube каналу не можна допускати потрапляння в кадр будівель, які охороняються авторським правом, за українським законом це буде вважатись порушенням.

На перший погляд означена проблема виглядає трохи дивною та неочевидною, проте в Україні вже існують судові прецеденти, коли за використання на обкладинці книги зображення вуличної скульптури з порушника стягнути компенсацію за порушення авторських прав.

У багатьох країнах світу свобода панорами закріплена на законодавчому півні. В Україні такі спроби також робились. Так, наприклад, у минулому скликанні парламенту був зареєстрований законопроект щодо свободи панорами, проте до його розгляду черга так і не дійшла. Під час каденції вже нинішнього парламенту Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України презентувало проект закону «Про авторське право і суміжні права» у новій редакції. Це проект, зокрема, передбачає, що створення зображень творів архітектури та образотворчого мистецтва, які постійно розташовані у доступних для громадськості місцях, і використання таких зображень, якщо таке використання не завдає шкоди нормальному використанню твору і не обмежує законні інтереси суб’єктів авторського права допускається без дозволу суб’єкта авторського права та безоплатно, але із зазначенням імені автора і джерела запозичення.

Таке формулювання вносить певну невизначеність, адже не зовсім зрозуміло, що означає «не обмежує законні інтереси суб’єктів авторського права»,  і за якими критеріями на практиці це оцінювати. Разом із тим, сам факт спроби закріплення на законодавчому рівні свобод панорами вже є важливим кроком для потенційного вирішення проблеми.

Ще одним цікавим питанням в українських реаліях є так зване fair use або «добросовісне використання». Ця концепція походить із США та визначає в яких випадках можна використовувати об’єкт авторського права без згоди його власника. Цією доктриною, зокрема, керуються найбільші інтернет-ресурси на кшталт YouTube, тож українські користувачі теж нерідко мають бути обізнаними з ключовими правилами.

Відповідно до Закону про авторське право США добросовісне використання твору, що захищається авторським правом, дозволяється для таких цілей, як критика, коментарі, новинні репортажі, навчання або дослідження. При цьому для визначення того, чи є використання добросовісним в кожному конкретному випадку, необхідно зважати на наступні фактори:

• Мета і характер використання, коли оцінюється, чи відповідає мета використання суспільному інтересу та чи сприяє використання науковому та мистецькому прогресу. Зокрема, часто має значення комерційний або некомерційний характер запозичення, тобто чи використовувався чужий твір з метою виключно заробляння грошей або користувач мав інші цілі. При цьому комерційне використання автоматично не означає відсутність добросовісності, адже, наприклад, новинний сайт, який заробляє на рекламі, цілком міг використати чужий матеріал з метою інформування. Крім того, у цьому критерії оцінюється ступінь переробки первинного твору, тобто наскільки він був трансформований.
• Характер роботи, що захищається авторським правом. В цьому випадку мається на увазі, чи заснований первинний твір на фактичному підґрунті (наприклад, чи є робота науковою) або ж він є виключно результатом творчої, мистецької діяльності. Практика склалась таким чином, що повністю вигаданим, художнім творам зазвичай надається більший ступінь захисту.
• Кількість та сутність частин, що були використані, по відношенню до твору, що захищається авторським правом, у цілому (наскільки великим та цінним був запозичений фрагмент).
• Вплив на потенційне використання та вартість оригінального твору. Простіше кажучи – наскільки запозичення фінансово зашкодить автору оригіналу.

Наведені критерії зазвичай аналізуються за сукупністю, проте для визнання використання добросовісним або недобросовісним наявність всіх чотирьох не є обов’язковою.

На відміну від концепції добросовісного використання, українське законодавство містить вичерпний перелік підстав використання творів без згоди їх авторів (статті 21-25 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Певні з вищезгаданих виключень та критеріїв (можливий обсяг твору, навчальна, інформаційна, наукова, критична мета) знайшли своє відображення і у вітчизняному законодавстві. Так, без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право), але з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення, зокрема допускається:

• використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів в обсязі, виправданому поставленою метою, в тому числі цитування статей з газет і журналів у формі оглядів преси, якщо воно зумовлено критичним, полемічним, науковим або інформаційним характером твору, до якого цитати включаються; вільне використання цитат у формі коротких уривків з виступів і творів, включених до фонограми (відеограми) або програми мовлення;
• використання літературних і художніх творів в обсязі, виправданому поставленою метою, як ілюстрацій у виданнях, передачах мовлення, звукозаписах чи відеозаписах навчального характеру;
• вільне відтворення примірників твору для навчання.

Разом із тим, українське законодавство є занадто деталізованим та в більшості випадків не дозволяє додаткового тлумачення. Наслідком цього є значне звуження кола потенційних випадків, коли використання чужих творів без дозволу може вважатись правомірним або добросовісним.

Крім того, на відміну від концепції добросовісного використання, вітчизняне законодавство з авторського права майже не зважає на категорію суспільного інтересу. Про необхідність дотримання балансу між правами авторів та значним суспільним інтересом, зокрема, зазначалось у Договорі ВОІВ про авторське право 1996 року, стороною якого є і Україна. Категорія суспільного інтересу є дуже важливою в першу чергу для медіа. У випадках, коли мова йде про конфлікт двох прав ця категорія дозволяє віднайти правильний баланс. Наприклад, відповідно до ст.29 Закону України «Про інформацію»  інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Так само суспільний інтерес враховуються при конкуренції права на приватність з правом на свободу слова. Законодавство про авторське право натомість передбачає чіткий перелік випадків, які теоретично можуть бути розцінені як суспільний інтерес (наприклад, інформаційна або наукова мета), проте відсутність можливості виходити за межі дослівних формулювань закону в цьому випадку значно обмежує можливість пошуку балансу.

Звичайно, не варто сліпо копіювати іноземні норми у вітчизняному законодавстві, проте відхід від «букви закону» і додавання невеликої гнучкості у вільному використанні творів, захищених авторським правом, цілком здатні позитивно вплинути на розвиток не лише цієї сфери, а й багатьох інших.

Аліна Правдиченко, керівник напряму “Незалежні медіа” Центру демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ)