26 листопада Президент Володимир Зеленський підписав укази про призначення двох суддів Конституційного Суду України: Оксани Грищук та Олександра Петришина. ЦППР вважає, що він не мав на це права, адже всі місця за президентською квотою наразі зайняті.
На щастя, Конституційний Суд не став приводити цих суддів до присяги, тож вони не набули своїх повноважень. Тим не менш, ця ситуація – загроза конституціоналізму в Україні. Тож аби не допустити подібного, суспільство має знати, за якими правилами взаємодіють Президент і Конституційний Суд.
Експертка з конституційного права Юлія Кириченко пояснює нещодавні події в інтерв’ю «Українському радіо» і телеканалу «Апостроф».
Конституційний Суд України – це єдиний орган, який може вказати Президенту, парламенту й уряду, що їхні акти неконституційні, та після цього вони втрачають чинність. Єдиний орган, який може змусити вищі органи влади триматись в межах Конституції.
Так. І рішення КСУ завжди остаточне. Більше ніхто – ні Президент, ні парламент, ні уряд, ні Верховний суд – не може це рішення скасувати або відтермінувати. Тому завжди Конституційний Суд був дуже привабливим для наших президентів. Президент – це гарант Конституції, але на практиці виходить так (і це стосується не лише чинного Президента), що він є чи не найбільшим її порушником. Відповідно, щоби неконституційні кроки Президента втілювались, йому потрібен контроль за КСУ. І сьогоднішня історія теж продиктована бажанням чинного Президента мати більший вплив на Конституційний Суд України. Вона не продиктована, як красиво декларується, вирішити кризове явище в діяльності конституційного правосуддя. Це спроба посилити свій політичний вплив.
Конституція України говорить, що Конституційний Суд формують три суб’єкти: Президент, парламент (тобто рішення ухвалює більшість народних депутатів) і з’їзд суддів. Кожен з цих суб’єктів призначає по 6 суддів. Ще один нюанс: судді мають офіційно скласти присягу – і лише з цього моменту, а не після виходу указу, вони набувають статусу й повноважень судді КСУ. Але це скоріше церемоніальна подія.
30 листопада саме ця формальність не дозволила сформувати нелегітимний Конституційний Суд: призначених Президентом суддів не привели до присяги.
Справа в тому, що Президент не може звільняти суддів КСУ. Він може лише призначити шість суддів за своєю квотою – і не більше.
Президенту не подобаються двоє суддів, які були призначенні ще Президентом Януковичем. І дійсно, у громадськості є питання до цих суддів. Проте у Президента немає повноважень звільняти. Це можуть зробити тільки інші судді КСУ. Чому так зроблено? Бо саме КСУ має казати суб’єктам свого формування – Президенту, парламенту, з’їзду суддів, – що вони чинять неправильно. Звісно, Суд стане залежним від політичних суб’єктів, якщо вони отримають змогу звільняти суддів КСУ на власний розсуд. Суд буде думати, що краще промовчати.
Спочатку Володимир Зеленський видав укази про відсторонення суддів від посади, тобто тимчасове звільнення. А потім, 27 березня, видав указ «Про деякі питання забезпечення національної політики». У тілі указу написано: «Скасувати указ про призначення суддів Тупицького та Касмініна». Ще раз повторюю, що Президент не має на це повноважень.
З цього приводу є справа у Верховному суді. Касаційний адміністративний суд став на сторону суддів – він і не міг іншого зробити. Ці два судді за квотою Президента досі присутні в складі КСУ. Але Президент вважає, що їх немає – і призначає ще двох.
Дійсно є дві вакансії в КСУ: від парламенту і від з’їзду суддів. Але Володимир Зеленський не може їх використати: тоді буде вісім суддів від Президента замість необхідних шести.
Бо справа про незаконність звільнення досі не має остаточного вироку. Попри рішення Касаційного адміністративного суду, указ Президента про звільнення все ще діє. Адже є ще одна касаційна інстанція – Велика Палата Верховного суду. І Президент України оскаржив рішення до Великої Палати.
Це дійсно виглядає так. На пресмарафоні Президент сказав, що КСУ визначить час наступних парламентських виборів. Чесно кажучи, з точки зору експерта в конституційному праві, тут немає навіть суперечки, коли будуть вибори. У Конституції написано: вибори відбуваються в останню неділю п’ятого року повноважень Парламенту. Звісно, якщо парламент почав працювати з серпня, то виходить, що він працює трохи більше 4 років.
Позиція в Конституції про строк повноважень довжиною в 5 років говорить про те, що не може бути перевищення цього терміну. Так, завжди можуть бути дострокові вибори (як це і було у 2019 році). Але аби не було узурпації, для Президента та Парламенту встановлюється конкретний термін. Тому тут питання «Коли парламентські вибори?» взагалі не стоїть. Парламент має працювати десь 4 роки і 5 місяців. Якщо ж додати рік, то парламент буде працювати 5 років і 4 місяці.
Якщо б нелегітимний склад КСУ подовжив каденцію Верховної Ради, це би поставило під питання і легітимність парламенту також.
Я рада, що до Центру політико-правових реформ долучилися багато громадський організацій і підтримали звернення до Конституційного Суду утриматися від приведення до присяги відповідних суддів до виникнення вакантних посад за квотою Президента.
Не призначити суддів – мало. Потрібно, як радить Венеційська комісія, зробити реальний конкурсний добір суддів КСУ. До речі, у Президента Зеленського, на мою думку, була імітація конкурсу. До конкурсної комісії він залучив іноземних експертів, але, що важливо, їм відверто збрехали, сказавши, що Президент зараз проводить конкурс, але призначення будуть, коли виникнуть вакансії.
Варто також відмовитися від поганих прикладів попередніх президентів і не просувати правників лише з політичного інтересу, щоб мати більший політичний вплив на КСУ. Дати змогу зайти до КСУ авторитетним правникам — єдиний правильний шлях.
Юлія Кириченко, співголова Ради Коаліції РПР, членкиня Центру політико-правових реформ
