Проросійська пропаганда, місцеві вибори та епідемія COVID-19 — три потужні чинники, що вплинули на медіаспоживання та комунікацію українців у соціальних мережах у 2020 році. Аби з’ясувати докладно, хто і що впливає на сприйняття інформації та дієвість дезінформації, хто намагається маніпулювати українським суспільством на загальнонаціональному рівні та окремо на півдні та сході України, а також як українці реагують на головні події та виклики 2020-го, «Детектор медіа» провів масштабне дослідження, в якому поєднав результати класичних моніторингів, експертних інтерв’ю, аналіз великих даних та соціологічне дослідження. Даний документ є аналітичним звітом за результатами зазначеного дослідження.

Резюме дослідження

Проросійська пропаганда, місцеві вибори та епідемія COVID-19 — три потужні чинники, що вплинули на медіаспоживання та комунікацію українців у соціальних мережах у 2020 році. Аби з’ясувати докладно, хто і що впливає на сприйняття інформації та дієвість дезінформації, хто намагається маніпулювати українським суспільством на загальнонаціональному рівні та окремо на півдні та сході України, а також як українці реагують на головні події та виклики 2020-го, «Детектор медіа» провів масштабне дослідження, в якому поєднав результати класичних моніторингів, експертних інтерв’ю, аналіз великих даних та соціологічне дослідження. На основі такого аналізу, ми стверджуємо, що:

Проросійська дезінформація — централізована та наскрізна. Кремль та його союзники в українській політиці вибудували ефективну, добре скоординовану систему поширення проросійських дезінформаційних наративів. У рамках системного впливу продукується емоційно привабливий і різноманітний за формою контент, який, окрім традиційних медіаканалів, поширюється в соціальних мережах та запозичується іншими медіа далеко за межами зони безпосереднього впливу проросійських політичних сил. Основні дезінформаційні наративи не змінюються, а радше ілюструються новими «прикладами». Тобто тут можемо говорити про системну роботу, спрямовану на постійне підживлення наративів, як-от «Україна — недодержава» чи «українці — фашисти», які вкинули в український інформаційний простір ще до 2014 року. Ба більше, ми бачимо, що всі класичні наративи спрямовані на делегітимізацію української державної суб’єктності. Це вимагає системної відповіді від українських державних органів, зокрема об’єднаного органу, що відповідатиме за стратегічні комунікації, та створення українського наративу.

Прокремлівський порядок денний у загальнонаціональному та регіональному інформаційному просторі не домінує. Навпаки, він локалізований в обмеженій кількості медіа, які займають порівняно невелику частку медіаринку, — але їхня аудиторія та її довіра до них зростає. Саме на медіа, близькі до керівництва «Опозиційної платформи — За життя», що є однією з найбільш популярних партій в Україні, припадає 70 % зафіксованих прикладів поширення проросійських дезінформаційних наративів у загальнонаціональному медіапросторі. Водночас людина, яка стає читачем / глядачем / слухачем цих медіа, гарантовано отримує повний комплект проросійських та російських дезінформаційних меседжів. Глядачі проросійських телеканалів, зокрема «групи Медведчука» («112», ZIK i NewsOne), майже вдвічі більше за інших респондентів схильні довіряти російським медіа. Україні важливо вивчити іноземний досвід регулювання роботи таких телеканалів, зокрема у країнах Балтії. У лютому 2021 року Україна ввела санкції проти власника цих телеканалів Тараса Козака за фінансування тероризму. Відтак, мовлення телеканалів було заборонене і зараз здійснюється лише на YouTube. Козак подав до суду з вимогою скасування указу.

У соціальних мережах небагато відверто саме проросійської дезінформації, а в регіонах її інтенсивність залежить від позиції місцевої еліти. Там, де місцева влада обирала балотуватися на місцевих виборах-2020 під «господарницькими», а не політичними гаслами, проросійська дезінформація в локальних медіа та соцмережах послаблювалась, а там, де найактивнішою була «ОПЗЖ», — посилювалась. Окремим представникам місцевих еліт було вигідно підживлювати наратив «Україна — недодержава», однак такі випадки не були системними. Ця проблема є комплексною й вимагає роботи не лише на інформаційному поприщі. Зокрема, йдеться про розбудову стійких партійних інститутів із чіткою та прозорою ідеологією та програмою на заміну сучасній системі, що полягає у фактично повній організації роботи партій навколо окремих політиків та їхніх патронатних служб.

Водночас для поширення довіри до своїх меседжів, підсилення їхнього впливу система пропагандистських комунікацій використовує великий арсенал маніпулятивних засобів і натискає на «больові точки» українського суспільства — невпевненість у майбутньому, страх перед коронавірусною епідемією, «втому» від війни, незадоволення рівнем життя, міжнаціональну напругу, мовні й релігійні питання. Тобто відверта дезінформація застосовується нечасто, але підживлюється різного роду маніпулятивними засобами. Це свідчить про необхідність постійного моніторингу інформаційного простору на національному та місцевому рівнях. Україні слід посилити роль регулятивного органу — Нацради з питань телебачення та радіомовлення, і забезпечити її незалежність від впливу політичних та олігархічних груп, влади, а також наявність чітких та прозорих норм її регулювання. Також це потребує вдосконалення медійного законодавства, зокрема й щодо регулювання онлайн-простору за умови збереження засад свободи слова. Треба підсилювати механізми співрегулювання та саморегулювання медіа в Україні. Дуже важливою є судова реформа, яка має забезпечити незалежний від корупційних впливів розгляд справ щодо порушень законодавства окремими медіа та медіагрупами. Також це потребує постійного моніторингу вразливостей регіону та роботи над ними з боку міжнародних партнерів України, центральних та місцевих органів влади та організацій громадянського суспільства як на національному, так і на регіональному рівні.

Разом із чіткою поляризацією, що простежується в питаннях мови, Майдану та війни на Донбасі, росте категорія тих, хто не визначився. У порівнянні з 2015 роком зросла частка тих, хто підтримує проросійську риторику, але також тривожно зростає кількість тих, хто сумнівається й кому важко дати однозначну відповідь. Ця аудиторія є потенційно вразливою до проросійської дезінформації та маніпуляцій, адже можна використати її сумніви та схилити на свій бік. Окрім Донецької та Луганської областей, тривожною є ситуація в Одеській області.

У соцмережах та месенджерах поширюють чимало фейків (не обов’язково відверто проросійських), однак ми спостерігаємо і зростання кількості маніпуляцій: сумнівні інсайди, кулуарні історії, чутки та теорії змови. Йдеться вже не просто про поширення неправдивих повідомлень чи намагання дезорієнтувати аудиторію, а про системне, часто за допомогою різних каналів, форматів і типів контенту намагання сформувати в аудиторії спотворену картину світу або певний світогляд. Отже, крім спростування окремих фейків, потрібне системне й глибоке дослідження масштабніших дезінформаційних наративів, які конструюються на різних рівнях, та вироблення інструментів протистояння їм.

Найпопулярнішими пропагандистськими наративами стали наративи про «зовнішнє управління» Україною та Джорджа Сороса. Так, 58 % респондентів півдня та сходу України дотримуються думки, що з 2014 року найважливіші рішення ухвалюються під тиском західних держав. Така тенденція є тривожною не лише для України, а й для демократичного світу загалом. Побудова стійкого суспільства має стати пріоритетом для іноземних партнерів України, державних інституцій та організацій громадянського суспільства. Важливо разом вести скоординовану, міждисциплінарну та міжвідомчу роботу, щоб будувати обізнане суспільство, здатне протистояти інформаційним викликам сьогодення та відновлюватися після агресивних дезінформаційних кампаній, що ведуться Росією та проросійськими силами проти нашої держави. Значення впровадження засад медіаграмотності та критичного мислення в Україні та світі важко переоцінити — це один із головних пріоритетів у 21 столітті.

Монополізація уваги користувачів на платформах Анатолія Шарія. Проросійський блогер зумів вийти в лідери майже в усіх соціальних мережах. 7 % контенту телеграм-каналів, що мають охоплення понад 25 тисяч, присвячено Шарію. Разом зі своєю дружиною, Ольгою Шарій, яка теж є блогеркою, вони користуються порівняно великою популярністю як на загальнонаціональному рівні, так і на регіональному, обганяючи за охопленням не лише інших блогерів, а й низку національних медіа. На півдні та сході України Шарій 7-й за популярністю. Він іде одразу за Петром Порошенком за впізнаваністю жителями — 72 % респондентів знають, хто такий Шарій, а 21 % стежать за ним по телебаченню, на сайтах, у соціальних мережах. Блогер очолює партію, названу його іменем. На парламентських виборах 2019 року партія не подолала бар’єр для проходження до Верховної Ради. На місцевих виборах 2020 року їй вдалося увійти до деяких міських рад на сході та півдні України. У лютому 2021 року Служба безпеки України оголосила Шарія підозрюваним у державній зраді та порушенні рівності громадян залежно від їх раси, національності, релігійних переконань, інвалідності та інших підстав.

«Децентралізація» в соціальних мережах відбулася слідом за децентралізацією в країні. Локальні сторінки, блоги, ютуб- і телеграм-канали стають популярнішими, а їхнє охоплення на місцевому рівні часто більше, ніж у класичних місцевих ЗМІ. Деякі локальні телеграм-канали за показниками охоплення потрапляють у національні топи. Також у кожному регіоні, окрім загальноукраїнських, таких як вибори чи коронавірусна епідемія, є свої ключові теми для дискусій і маніпуляцій у соцмережах, а також для власних лідерів думок. Це свідчить про те, що локальний медіапростір потребує постійного дослідження та аналізу, адже процеси, що там відбуваються, — зокрема й деструктивні, до прикладу, зростання сепаратистських настроїв чи посилення впливу проросійської пропаганди, — можуть бути непомітними з Києва. Також для системного аналізу дезінформації на місцевому рівні важливо розуміти місцевий інформаційний та політичний контекст, адже часто маніпулятивність повідомлень не є очевидною для тих, хто не знайомий із місцевим «порядком денним».

Телеграм став надзвичайно впливовим каналом поширення інформації, що вже фактично переважив колись найпопулярніші в Україні російські соцмережі «Вконтакті» і «Однокласники». Анонімні телеграм-канали створюють видимість глибокої обізнаності, пов’язані між собою (наше дослідження довело чіткий зв’язок між групами таких каналів) та поширюють приблизно однакові меседжі. Вони стали важливим новим феноменом українського медіапростору. Ці джерела привчають свою аудиторію до сприйняття чуток, натяків і так званих «інсайдів» (повідомлень, які неможливо перевірити) замість якісних новин.

Регіон півдня та сходу України відзначається тривожними тенденціями щодо вразливостей та стійкості до дезінформації, зокрема проросійської. Найбільш тривожною є ситуація в Донецькій та прилеглій до неї Запорізькій області. Також особливої уваги потребує Харківська та Одеська області. До прикладу, в Одеській області наратив про утиски російської мови поєднується з уявленнями про контроль націоналістів над владою. А в Харківській області туга за радянською спадщиною пов’язана із прихильністю до авторитарного правління «а-ля Лукашенко» та несприйняттям Майдану.

Чинники, які впливають на вразливість до пропаганди: рідна мова, віросповідання, вік та економічні орієнтації жителів півдня та сходу України. На подальшу фрагментацію населення Півдня та Сходу можуть впливати такі чинники як подальший перебіг війни на Донбасі та покращення чи погіршення економічного становища. Також важливим фактором є те як надалі реалізуватимуть політику українізації та декомунізації.

Наслідки вищезазначених тенденцій можуть бути небезпечними для інституту незалежних медіа в Україні в короткостроковій перспективі та для демократії загалом. Важливо вивчати іноземні практики регулювання соціальних мереж, а також ініціювати дискусії щодо нового типу соціальних мереж, що формуються на основі месенджерів, як-от телеграм чи вайбер. Тут важливо об’єднати зусилля міжнародних організації, державних інституцій та громадянського суспільства, щоб ініціювати продуктивний діалог із власне розробниками соціальних мереж для пошуку спільних рішень.

Завантажити PDF