Україна на цих президентських  виборах у США, навчена гірким досвідом у минулому, демонстративно “голосувала” за двопартійну підтримку – без жодних реверансів у бік якогось з кандидатів.

До нинішніх виборів двопартійна підтримка була  головним активом України на американському напрямку. Такою собі платиновою карткою з доволі високим лімітом.

З обранням президентом Джо Байдена таку ж платинову картку  ми можемо отримати і в Білому Домі.

З емоційно прив’язаним  до України віце-президентом у статусі президента ми нарешті можемо позбутись ситуації, коли для підтримки тих чи інших рішень з боку Вашингтона потрібно шукати обхідні шляхи через Конгрес та окремих представників уряду США, щоб це питання не заштопорилось в Овальному кабінеті.

В України з’явився шанс нарешті зробити неактуальним підхід, який мав місце у критичних питаннях щодо України починаючи з президентства Обами: є позиція США, а є позиція президента США.

Однак, в Україні мають чітко розуміти: президентство Байдена – це платинова картка, яку потрібно не тільки активізувати, її потрібно також наповнити. Не коштами, а відповідними реформами.

Українська спадщина нового президента

Завдання, яке стоїть сьогодні перед офіційним Києвом – зробити так, щоб так само як віцепрезидент Байден захотів зробити з України свою віцепрезидентську спадщину (legacy), президент Байден захотів зробити з України свою вже президентську спадщину.

Адже уявіть себе на місці Байдена. Ви потратили кілька років свого життя на те, щоб в Україні насправді була налагоджена боротьба з корупцією і запрацювало верховенство права, ви періодами проводили більше часу на телефоні з українським керівництвом, аніж з власною дружиною (сам Байден, подейкують, так жартував), а потім через чотири роки повертаєтесь знову до української тематики і … не бачите жодних суттєвових змін.

Хоча вже змінилась влада, і до управління країною прийшли люди, які боротьбу з корупцією називали одним з двох  своїх пріоритетів.

Яка у вас мотивація знову робити Україну  одним зі своїх пріоритетів – тим паче вже президентським, якщо зроблені в неї інвестиції – політичні та фінансові – не приносять результатів?

Це питання, на яке потрібно знайти аргументовану відповідь у Києві вже найближчим часом. І паралельно – спробувати нівелювати в американській столиці враження, що навіть ті в Україні, хто так само як Байден вважає, що корупція є “раковою пухлиною”, роблять явно недостатньо, щоб її видалити.

Так, у Байдена певний час можуть бути зв’язані руки  робити з України власну президентську спадщину ще й по тій простій причині, що це лише підбадьорюватиме його політичних опонентів привертати увагу до речей в Україні, до яких Байден не хотів би, щоб ця увага була прикута.

Добре відомий в Україні сенатор-республіканець Рон Джонсон лише підтвердив висловлене нами в “Українському профілі Байдена”  припущення: республіканці не націлені закривати тему “конфлікту інтересів” Байдена в Україні, і навіть після виборів будуть “наздоганяти” його цією історією.

У своєму інтерв‘ю на Fox News за два дні до виборів сенатор так і сказав:  історія з Хантером та “Бурізмою” не зникне, особливо якщо Байден буде обраний президентом.

Це, до речі, означає, що за пошуком налагодження зв’язків з новою адміністрацією, потрібно вибудувати і грамотну комунікацію з республіканцями, які, з одного боку, беззаперечно підтримують Україну у її протистоянні російській агресії, а з іншого – підважують українське досьє, знову і знову повертаючись до питання надмірної корупції в Україні і безкінечної саги з Хантером та “Бурізмою”.

Ключовою  відмінністю Байдена від Трампа у закордонній політиці стане його ставлення до американських союзників.

Для України, безперечно, вигідно, щоб США і ЄС більше говорили єдиним голосом – особливо, якщо йдеться про позицію щодо стримування російської агресії.

Однак тут є й інший бік медалі. Важливо, щоб США у формуванні та формулюванні західних політик та рішень  щодо України  перебували якщо не на водійському кріслі, то поруч з водієм, але в жодному випадку не на задньому сидінні.

Іншими словами, щоб в ключових для нас питаннях, американська позиція не розчинялась в європейській, як це у критичних питаннях спостерігалось за президентства Обами. Інакше, навряд чи ми й надалі побачимо санкції щодо Північного Потоку-2, наприклад.

Але просунутись у питанні інтеграції до НАТО за президента Байдена є більше шансів, ніж було б за Трампа, якого європейські союзники не сприймали абсолютно, а аргументи Байдена – за наявності у Вашингтона політичної волі-  можуть бути сприйняті у європейських столицях з набагато вищою ймовірністю.

Інший Байден?

Так, Україні ще теж потрібний свій транзитний період – від однієї американської адміністрації до іншої.

Елементи “стокгольмського синдрому” щодо Трампа – мовляв, не така вже й погана була його адміністрація для України – очевидні на рівні певних українських відомств  та політиків. Певним чином їх можна зрозуміти: попри відсутність стратегії щодо України за президенства Трампа Україна отримала більше практичних результатів у співпраці зі США, аніж за наявності такої стратегії під час адміністрації Обами.

Хоча потрібно чітко розуміти: навіть ті практичні результати, які були отримані за згоди Трампа, вони були  отримані не завдяки Трампу і стали можливими виключно завдяки тому, що відповідали поточним політичним  інтересам американського президента, а не були в інтересах України чи українсько-американського партнерства.

У владних кабінетах вже певний час можна спостерігати побоювання, що у кріслі президента США ми побачимо зовсім іншого Байдена

Зовсім іншого, аніж ми бачили в статусі віце-президента.

Навіть якщо це так,  краще мати справу з Байденом, аніж з людиною, для якої Україна – це суцільний безлад, “жахливі, корумповані люди”,  і яка лише в минулому році дізналась, що Крим – це, виявляється, півострів.

Крім того, будьмо відвертими, Зеленський так і не став для Трампа “своїм”. Попри деякі спроби в закордонних медіа позиціонувати Зеленського  як українського Трампа з огляду на позасистемність, відсутність політичного досвіду та навіть минулу телевізійну  кар‘єру, 45-й президент США  сам ніколи і не назвав Зеленського “українським Трампом” – так, як він це зробив у випадку з британським прем’єр-міністром чи лідерами Бразилії або Мексики.

У Зеленського та Байдена є спільним принаймні те, що обидва роблять ставку на персональні відносини у розбудові міждержавних відносин.

Крім того, якщо Зеленський й надалі планує робити акцент у своїй закордонній політиці на економічну дипломатію, то за президентства Байдена у нас є більше шансів на втілення цієї лінії, аніж було б за економічного націоналізму Трампа.

І коли  ми кажемо про практичні результати адміністрації Трампа для України, то повинні говорити й про негативні результати в економічній та торгівельній сфері, коли ми вимушено зробили ставку на закупівлю американської продукції, але натомість отримали на імпорт своєї продукції сталі та алюмінію 25% і 10% мита відповідно  і на якийсь час були “виключені” з генералізованої системи преференцій, яка дозволяла нам експортувати низку  товарів до США на безмитній основі.

До речі, цікаво, що у своєму вітальному твіті Зеленський, перераховуючи сфери співпраці зі США, після безпеки назвав саме торгівлю та інвестиції, і лише потім демократію та боротьбу з корупцією – дві речі, які є принципово важливими для новообраного президента США і які суттєво відрізняють його від президента  Трампа.

Сигнали з Києва

Ну і нарешті головне: Україні варто серйозно попрацювати над синхронізацією своїх очікувань на американському напрямку.

Щоб голос з України відображав позицію України. І не розмивав фокус, як це було у випадку з багатоголоссям, котре ми спостерігали у випадку з вітальними твітами українських посадовців на вихідних.

Вітання з боку президента України, яке було у першій партії вітань з боку закордонних лідерів, стало правильним і вчасним жестом  (хоч і було вітанням невідомо з чим саме).

Однак вітання з боку глави офісу президента Андрія Єрмака виглядало, швидше, карикатурно, і навряд чи буде зрозуміле для прихильників традиційної,  класичної дипломатії в оточенні Байдена.

В оточенні новообраного президента США не спостерігається своїх Сондландів та Джуліані, з якими можна вибудовувати неформальні дипломатичні треки.

За Байдена маємо шанс отримати більш злагоджений і цілісний підхід з боку Вашингтона. Відповідно, такий же підхід  потрібно вибудувати  і з боку Києва.

Не забуваючи про головне: найважливіше, що Україна може зробити для США – збігається з тим, що вона може зробити сама для себе: стати успішною державою, прикладом для всього регіону включно з Росією, тим самим “відбивши” і вкладені в неї політичні та фінансові  інвестиції Сполучених Штатів.

Альона Гетьманчук, директорка Центру “Нова Європа”, для “Європейської правди”