Реанімаційний Пакет Реформ > Новини > Інтерв'ю > Олена Рубан: «Маріуполь просто зрівняли з землею, його дійсно немає»

Олена Рубан: «Маріуполь просто зрівняли з землею, його дійсно немає»

Олена Рубан – мешканка Маріуполя, власниця магазину у центрі міста. У перші дні війни вона була впевнена, що не буде гірше ніж 2014 році. Лише через два-три дні по тому, коли вона побачила майже пусті продуктові полки в АТБ на Металургів, в Олени з’явилися перші тривожні думки. Втім вдома, у Приморському районі Маріуполя, Олена почувалася цілком захищеною.

Цей район – майже суцільний приватний сектор,  тут розташовувалося декілька шкіл, лікарні, дев’ятиповерхівки на Черьомушках. Крім того будинок Олени був невеликою «фортецею», ніби розрахованою на те, аби спокійно пережити скрутні часи. Він мав два поверхи зверху й нульовий поверх з трьома виходами, комин, генератори, запас води у двох баках, насосну станцію. Тому коли на початку березня в усьому Маріуполі зникли електрика, вода, газ, тепло, в Олениному будинку була температура в 18 градусів (при -13 на вулиці), можна було готувати їжу в комині, включати двічі на день генератори, аби в кранах була вода. Звечора Олена попереджала сусідів про час, коли працюватимуть генератори, й ті приносили мобільні телефони на зарядку. Іноді заряджалося по 20 телефонів за раз.

Для багатьох сусідів та родичів будинок родини Рубанів у ці часи став надійним укриттям. Спочатку сюди переселилася сусідка, в якої чоловік був моряком у тривалому рейсі, їй було лячно самій під час війни залишатися вдома. Потім – стали приходити й інші сусіди, аби пересидіти обстріли у нульовому поверсі. З великою родиною на пару днів заїхав двоюрідний брат чоловіка й вирушив далі, у напрямку Дніпра. Майже постійно в домі перебувало дванадцять-чотирнадцять людей різного віку.

Незважаючи на те, що поруч не було жодного військового об’єкту, 6 березня Приморський район російські військові обстріляли з градів.

«Перший прильот граду стався 6 березня, – пригадує цю подію Олена. – Снаряд влучив у сусідню ділянку, позаду мого будинку. Коли він розірвався, знесло огорожу з профнастилу… Й уламок розбив мені скло в одному вікні на другому поверсі. Й ялинки похилилися, тобто удар взяли на себе… У сусідів побило вікна».

Вулиця Богдана

Після 6 березня сусіди, чий будинок найбільше постраждав від обстрілу, попросилися приходити до Рубанів, а їх було семеро, у тому числі дворічна дитина. Звісно, Олена була рада усім:

«Ми зняли секцію паркану, аби вони через наш двір проходити у дім. Й коли починали бомбити – вони сиділи в нас».

У наступні дні Примор’я не обстрілювали, втім з другого поверху було добре видно, як російські військові знищують центр Маріуполя:

«…Літаки постійно прилітали. Я так зрозуміла, що з боку Єйська (місто Єйськ – адміністративний центр Єйського району Краснодарського краю РФ, поблизу міста розташований аеродром – прим. Каплун Н.М.) Я все це бачила на власні очі… Заходив з боку моря, підйом, піке й потім скидував бомби… Спершу, у березні, коли літак заходив, – скидував по чотири бомби. Тобто по чотири бомби носили… тому що чуєш, як падає, й чотири вибухи».

Незважаючи на те, що в центрі Маріуполя не було ані військових ЗСУ, ані військових об’єктів, його обстрілювали дуже щільно. Поведінка тих людей, що вибиралися з під обстрілів й знаходили прихисток в будинку Рубанів, для Олени тривалий час здавалася дивною.

Вісімдесятичотирирічна мати сусідки, яку чоловік Олени вивіз з підвалу однієї з багатоповерхівок, деякий час не могла розмовляти й постійно трусилася. Хтось ховав від усіх упаковки з питною водою. «Я не знаю, істерія така, при [різких] звуках – вони прямо падали… Для мене це було незрозумілим, бо я цього жаху поки що не пережила», – ділиться тодішніми спостереженнями Олена.

5 березня через Приморський район, по вулиці Гагаріна, в напрямку на Мелекине та Мангуш мав відкритися гуманітарний коридор для виїзду цивільних мешканців. Втім він так офіційно й не запрацював. Починаючи з 15 числа по Гагаріна на свій страх та ризик почали виїжджати цивільні автівки.

«Цим коридором, яким випускали людей, перші три дні було дуже багато машин, – згадує Олена. – Тобто проїхати взагалі неможливо було – черга стояла. Й лякало те, що машини були повністю побиті, без скла, деякі взагалі без дахів. Ми зупинялися й питали: «Ви звідки?» «Ми з Сімнадцятого, нас просто розбомбило там», «Ми з Купріна – в нас там взагалі немає будинків».

У цей час найближчі сусіди та родичі виїхали з Маріуполя, й на короткий час в будинку Рубанів залишилося тільки четверо – Олена з чоловіком та сусідка зі старенькою мамою.

Поступово запаси технічної води в будинку скінчилися, й за нею довелося ходити до 31 школи.

Невеликі продуктові магазинчики, що до останнього працювали у Приморському, – зачинялися, бо припинився підвіз продуктів. Олена замість хлібу почала пекти оладки з муки та безалкогольного пива.

З 10 березня вже не було ані телефонного зв’язку, ані інтернету. Втім хтось з сусідів розповів, що телефон ловить біля ТРЦ «Примор’я» – й неймовірно – зв’язок там дійсно був, Олена змогла додзвонитися до сина й повідомити, що всі живі.

У другій половині березня Олена наче загубилася у часі:

«Чесно кажучи, час вже загубився, ми не знали ані дня тижня, ані яка дата… Дивилися в телефоні – так й орієнтувалися… Чекали ранку, потім чекали, коли стемніє. Сиділи вдома… Руху майже ніякого, нікого не бачимо, живемо й живемо. Немає світла, води, але ми сидимо й тішимося надією, що нас пронесе… Друзі кликали – виїжджайте. Але ми вважали – посидимо, якщо виїдемо – усе точно пограбують. Й зрозуміло – залишилися. Людські почуття, зрозуміло які, – вважаєш, що саме тебе це не торкнеться».

Через деякий, досить короткий час гуманітарна катастрофа дісталася й Приморського району Маріуполя. Воду, навіть технічну, вже не можна було ніде набрати. Десь у цей період від старості померла одна з сусідок, й дещо пізніше помер ще один сусід від інсулінового шоку, бо не можна було ніде придбати інсулін. Й стареньку, й цього чоловіка поховали в них на подвір’ях, бо боялися покидати район, де хоча б не стріляли.

«Гуманітарної допомоги не було. Дізналися, що українські волонтери пару разів привозили хліб на лікарню Водників, на Федорова. Але ми перестали туди ходити, бо коли повідомили, що буде хліб, – там потім обстріл був, декілька людей загинули. Я це бачила на власні очі», – описує гуманітарну ситуацію та обстановку довкола Олена.

В двадцятих числах Олена змогла виїхати на Білосарайську косу за продуктами. На цей час в околицях Маріуполя вже стояли блокпости так званої ДНР. Разом з нею поїхала родинна пара з дитиною – ще одні сусіди, в яких також закінчилися усі запаси. Вони дізналися, що на Білосарайській косі працює гуманітарний штаб «ДНР», й сподівалися отримати допомогу. Хоча будівля з відповідним написом дійсно там стояла, сусідам нічого не дали – лише взяли паспортні дані. Коли поверталися назад, на блокпості на в’їзді у Маріуполь, денеерівці зупинили автівку:

«Питають: «Ви куди?» Я кажу: «Додому» – розповідає Олена. – Вони почали сміятися, питають: «У вас що, ще й дім є?» Я відповідаю: «Поки що – так!»

Й наче ці слова хтось взяв до уваги, бо через пару днів, з 27 березня, російські гради почали щільно обстрілювати район Олени.

«Й після 27 березня почався справжній кошмар, – згадує Олена. – Почали бомбити Приморський район, а саме нашу вулицю. Й будинок, що на розі дороги, яка так званий гуманітарний коридор, в нього було влучання й він загорівся. Й мій чоловік бігав, тушив, аби не загорілися далі сусідні будинки… Того дня було влучання у торгівельний центр «Примор’я». Ми сиділи, дивилися, як місто палає… Найбільше займань було по центру, як мені здається – Купріна, Сімнадцятий… За один день ми нарахували 13 відкритих осередків горіння… Тобто всю ніч щось палало».

ТРЦ “Примор’є”

Наступного дня знову горіли будинки по вулиці, де жила Олена. Через день-два до них прибігла родина з вулиці Некрасова – четверо дорослих з двома дітьми, найменшому з яких було три місяці… Вони були майже без одягу – вибігли в чому були. В їхньому будинку вибило вікна та двері. Вони залишилися в родини Рубанів, Олена знайшла для всіх одіж та взуття.

1 квітня біля 10 ранку в будинок Рубанів сталося одразу три влучання з граду. На щастя в цей час більшість людей перебували в підвалі:

«Ми сиділи на першому поверсі: чоловік лежав на матраці біля каміну, я сиділа в кріслі-гойдалці, й бабуся, сусідчина мати, вона погано ходила, лежала на дивані. Й такий скажений вибух, влучання… Один вибух, другий. Це потім усвідомила. В нас на другому поверсі було влучання у дах, рухнули плити перекриття, побилися сходи… Бабуся, вона так підскочила! Як вона спустилася до підвалу без милиць – я не знаю! Й потім був третій вибух – пробило плити перекриття між першим та другим поверхами… Чоловік гукає: «Олено, ти жива?» Я кажу «Так» «Бігом до підвалу!» Я була вся в штукатурці, повністю. А у чоловіка дві бетонні брили впали з одного боку від голови та з іншого. Й уламок влучив у тапок на нозі. Але не рубом… Тобто ногу майже не пошкодило!»

Після цього Олена усвідомила, що дому більше немає, й вони всі мають виїхати з Маріуполя. Вдвох із чоловіком могли покинути місто у будь який час, але Олена не хотіла кидати напризволяще усіх, хто ховався в її будинку. Тим більше, що 1 квітня до них прийшла ще одна родина з двома дітьми, яка також втратила будинок, й Олені з чоловіком довелося шукати транспорт аби вивезти з міста 14 осіб.

Починаючи з 1 квітня російські військові цілеспрямовано знищували Приморський район. Стріляли з градів, бо Олена бачила саме ракети з граду: на вулиці, у тридцяти метрах від її будинку, стирчали дві такі ракети, що не розірвалися.

Втім через кілька днів Оленин чоловік сумно пожартував: «Я думав, що 1 квітня ми пережили пекло, але потім ми опинилися на дві сходинки нижче!»

На приватний сектор почали скидати авіабомби. Одночасно почали бомбардувати порт:

«Порт бомбили так, що… В нас відстань десь кілометр до порту, якщо вниз… Бетон з порту прилітав до нас, куски бетону!»- описує тодішні події Олена.

Десь неподалік, ймовірно по вулиці Гагаріна, їздив російський танк й майже постійно стріляв. Від його пострілів та вибухів здригалися плити навіть у підвалі.

У цей час літаки скидали вже не по чотири, а по дві бомби, потім – взагалі по одній. Від них залишалися величезні воронки:

«Одна така бомба впала на шостий дім по нашій вулиці, але там вже ніхто не жив. Сама воронка була метрів 10 в діаметрі, а вглибину – метри 3-4. Коли вона падала, мій чоловік був на вулиці. Він сказав, що гараж та сарай злетіли метрів на 20… Усе злетіло та посипалося униз, а його відкинуло вибуховою хвилею. Він був увесь у синцях… ».

В таких умовах Олена майже не виходила з укриття у підвалі будинку. Від їхнього дому на той час залишилося тільки декілька стін першого поверху, в будинок забігали бродячі собаки, затулити пробиті стіни було нічим. Через це імпровізовану кухню (газовий балон та однокомфоркову пічку) віднесли до будинку навпроти, що вважався майже цілим – в ньому не було тільки вікон та був розбитий один кут. Саме тут готували їжу на чотирнадцятьох. А ще в будинку була вціліла ванна кімната, де Олена врешті решт змогла крижаною водою відмити голову від штукатурки.

Весь цей час район будинка залишався під обстрілом – через це каністри з пальним покидали по городах – аби у випадку влучання не вибухнуло усе. Нарешті в одному з сусідських гаражів знайшли автівку, й транспорту для від’їзду усіх стало вдосталь. Але через постійні обстріли не могли організувати виїзд.

Десь 8 квітня на вулиці почали стріляти зі стрілецької зброї. Цього дня Олена вперше за весь час побачила українських військових. Вони пересувалися на пікапі, були озброєні автоматами з підствольними гранатометами та мали щось схоже на джавелін.

Військові попередили, що найближчим часом бої підуть по цій вулиці, й порадили всім виїжджати:

«Ви думайте, бо якщо [росіяни] дізнаються, що ми (тобто військові ЗСУ – прим. Каплун Н.М.) тут, то будуть бомбити так, що все зітруть з лиця землі. Чоловік каже: «Ми в підвалі». Той говорить: «Ну, якщо ви залишитеся живі, то вас засипле просто».

Й 12 квітня о п’ятій ранку всі розселися по автівкам та вирушили з міста:

«Я прив’язала білі стрічки, наліпила напис «діти» на скло. Й ми виїхали на Гагаріна – вулицю, де був колись гуманітарний коридор. Вона була завалена склом, осколками, усі паркани побиті… Я була за кермом… Я не вірила, що я їду… Біля лікарні Водників стояв блокпост «ДНР», вони подивилися – діти, здивувалися, що ми їдемо…

На виїзді на Мелекине, наприкінці вулиці Гагаріна стояли п’ять градів по один бік дороги та ще п’ять – по інший. Готові, які стріляли [по нам]… Вони були націлені у наш бік… На них була літера Z – біла буква була…».

Того дня всім вдалося безпечно дістатися Урзуфа. В подальшому Олена з чоловіком виїхали через Бердянськ до підконтрольної уряду України території.

Те, що родині довелося пережити в Маріуполі, досі не дає Олені спокою:

«Маріуполь просто зрівняли з землею, його дійсно немає… Ніхто по ньому високоточною зброєю не бомбив, бо бомбили просто житлові будинки та приватний сектор. Тобто навіть не багатоповерхівки, а там, де я жила. Й на Черьомушках, де багатоповерхові будинки, – їх взагалі немає, там будинки просто з просвітами, немає стін, нічого. Й я знаю точно, що на Черьомушках трупи людей складали в 21 відділення, там Нова пошта була, а потім почали складати в АТБ, яке одне було на Черьомушках. Повертатися нікуди. Виїхали. Надалі будемо будувати життя наново, хоча ми й немолоді. Ось така наша історія весела».

***

Історія Олени Рубан про численні порушення правил ведення війни, зафіксовані у статтях 8 (b) (і), (іі), (v), (xx) Римського статуту, а саме:

«і) умисні напади на цивільне населення як таке або окремих цивільних осіб, які не приймають безпосередньої участі у воєнних діях;

іі) умисні напади на цивільні об’єкти, тобто об’єкти, що не є воєнними цілями»;

«v) напади на незахищені й такі, що не є воєнними цілями, міста, села, житло чи будівлі або їхній обстріл з використанням будь яких засобів»;

«хх) використання зброї, боєприпасів та техніки, а також методів ведення війни такого характеру, які призводять до надмірних пошкоджень або непотрібних страждань, або які є невибірковими за своєю суттю в порушення норм міжнародного права збройних конфліктів».

Хоча Римський статут досі не ратифікований Україною, втім абсолютна заборона нападів на цивільне населення, цивільні будівлі, застосування зброї невибіркової дії тощо зафіксована в Женевських конвенціях та звичаєвому праві війни, що є обов’язковим для виконання усіма арміями світу. Війна має правила, й знищення цілого міста Маріуполь є брутальним порушенням цих правил.

Нагадуємо, що Восток SOS з 2014 року займається збором інформації щодо воєнних злочинів заради забезпечення правосуддя. Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів Восток SOS. Ми віримо, що воєнні злочинці обов’язково будуть покарані!

Повідомити про воєнний злочин можна за телефонами:

+38 099 297 64 34

+38 099 736 42 41

+38 068 664 21 04

+38 068 827 28 95

+38 050 779 47 26

+38 095 374 82 70

Або надіславши свою історію на пошту: documenting-war@vostok-sos.org 

Або скориставшись нашим чатботом в телеграмі @documenting_vostok_sos_bot

БФ Восток-СОС

ВГОРУ