Реанімаційний Пакет Реформ > Новини > Інтерв'ю > Олексій Гарань: «Я скептично ставлюся, коли в нас говорять про партії певної соціальної страти»

Олексій Гарань: «Я скептично ставлюся, коли в нас говорять про партії певної соціальної страти»

Позначки:

Олексій Гарань відомий широкій аудиторії передусім як головний публічний речник Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. Соціологічні дослідження, які публікують під брендом Фонду, вважаються найбільш вартими довіри в Україні. Цьому сприяє історія установи. Наприклад, у 2004-му, напередодні Помаранчевої революції, «Демініціативи» спільно з Центром Разумкова і КМІС заявили про спотворення результатів Національного екзитполу на користь кандидата у президенти Віктора Януковича. Організації самі були учасниками консорціуму з проведення екзитполу й витримали і тиск влади, і спроби підкупу.

Наша розмова з Олексієм Гаранем відбувається на тлі трьох подій: публікації великого опитування «Демініціатив» і соціологічної служби Центру Разумкова про настрої громадян напередодні Дня Незалежності, а також виходу двох книжок: спогадів про Ірину Бекешкіну, видатну українську соціологиню та директорку Фонду в 2010–2020 роках, та книжки самого Олексія Гараня про еволюцію української політології з 1980-х до сьогодення.

– Під час презентації найсвіжішого опитування «Демініціатив» спільно із Центром Разумкова ви зауважили, що стривожила наявність людей, які однаково покладають провину за війну і на російську владу, і на українську. І ви зазначили, що проросійські громадяни, мабуть, таки є. Чому ви вважаєте, що цю відповідь дали саме проросійські громадяни?

– Ви почали одразу з проблемного. Я хотів би все ж зауважити, що результати опитування загалом дуже оптимістичні. 90% українців пишаються своїм громадянством, стільки ж вірять у перемогу України. Лише кілька відсотків готові йти Росії на поступки щодо визнання анексії Криму чи «незалежності» псевдореспублік. Це якраз свідчить, що настрої українців дуже добрі, і вони все правильно розуміють. Є також цілий комплекс питань, пов’язаних з оцінкою демократії. Українці дійсно цінують і демократію, і свободу – і Майдани, і війна, і соціологічні опитування це засвідчують. Загалом, ми можемо казати, що результати є дуже добрими. Наступного місяця я матиму серію поїздок і виступів за кордоном у різних інституціях – тож мені є з чим виступати та що презентувати. Адже на Заході поширена думка, мовляв, «коли ж уже українці втомляться, будуть готові до поступок, і можна буде про щось домовлятися?» Цього не відбувається.

Щодо вашого питання, то тут я дійсно закцентував на пункті із соцопитування щодо відповідальності за війну. І, до речі, основна цифра тут 86%, які покладають основну відповідальність на Росію. Але ще 20% кажуть, що і керівництво України винне, а 18% кажуть, що в НАТО теж винні. Оскільки можна було обрати кілька варіантів, то очевидно, що частина респондентів кажуть: «Так, Росія винна, але й ми щось там зробили, і НАТО провокувало». Така точка зору є, хоча й не домінує. Безумовно, це суттєва меншість, але такі люди є. Спрацьовує вплив років російської пропаганди та її засилля в українському інформаційному просторі. До того ж не просто російської пропаганди, а й тих українських каналів, які це ретранслювали –  можливо, не у прямій формі, а у прихованій. Крім того, ми – демократичне суспільство, де є різні погляди. І люди навіть під час воєнного стану не бояться висловлювати їх. Я завжди наголошую, що, попри воєнний стан і певні обмеження, свобода слова просто нечувана.

– Я уточню щодо свого питання. У нас було звичним протиставляти проросійськість і проукраїнськість. І загалом зрозуміло, чому так було. Чи коректно тепер вважати людей, які, наприклад, у цьому опитуванні покладають відповідальність і на українську владу, проросійськими? Чи дає це нам повне уявлення про них?

– Щодо терміна, то в нашому релізі цього немає. Я б сказав, що це не проросійські люди, адже ми бачимо з інших питань цифри, які показують, що понад 90% – це українські патріоти, які чітко асоціюють себе з Україною. Але це люди, які можуть піддаватися тезам, що лунають не тільки з боку Росії, а й з боку деяких європейських політиків. Є такі «путінферштеєри» на Заході, які кажуть, що Росія винна, але й Захід несе частину відповідальності. Тому деякі наші люди теж можуть цю ідею сприймати. Якщо я вжив термін «проросійський електорат» (термін був «люди з проросійськими поглядами». – Ред.), то я це знімаю, це некоректно. Я завжди казав, що навіть електорат ОПЗЖ не можна вважати «проросійським». Це значною мірою люди, які прагнуть миру, спокою й соціального достатку. А ОПЗЖ – це ті, хто виходять на публіку й кажуть, що ми все це забезпечимо, треба просто з Росією домовитися. Якщо ми вже говоримо про орієнтованих на Росію людей, то, на мою думку, частка цих людей зменшилася ще до повномасштабної війни. Але такі люди були. Коли ми просили обирати альтернативу в різних опитуваннях – ЄС чи Євразійський союз, то останні опитування давали близько 10% тих, хто хотів союзу з Росією. Очевидно, що це своєрідний резервуар для потенційної проросійської пропаганди. Але думаю, що нинішня війна призвела до того, що навіть багато тих, хто вірив у «русскій мір», відвернулися після бомбардувань Харкова, Маріуполя.

Хоча люди, які залишилися в окупованому Маріуполі, нині підпали під російську пропаганду, декого депортували в Росію, і вони не мають альтернативної інформації. Їм розповідають, що це українці обстрілювали. Якщо людина у стані ізоляції отримує тільки таку інформацію, то рано чи пізно вона може почати так думати. Я й раніше ловив себе на думці, якщо дивитися росТБ бодай 10 хвилин, то сам починаєш чухати потилицю й думати, а може, ми дійсно щось робимо неправильно, а українські військові мимохіть стріляють по мирних кварталах? Коли ці фейки вивалюють масово, то без певної моральної резистенції чи альтернативної інформації із цим важко боротися.

– Ви зазначили, що опитування (не тільки ваше, а й інших центрів) демонструють оптимістичні результати і єднання, якого ми не бачили ніколи раніше. Але у вас прямо наголошено, що опитування не проводили на нині окупованих територіях. Чи не варто сприймати нинішні результати соцопитувань із часткою умовності? І через окупацію територій, і через емоційний стан суспільства загалом. Чи не шокують нас післявоєнні опитування, але вже в негативному ключі?

– Навіть під час презентації нашого опитування Андрій Сухарина (політичний аналітик «Демініціатив». – Ред.) зауважив, що в опитуваннях треба дивитися також на цифри, які несуть ризики. Наприклад, понад 90% українців вірять у перемогу, але 31% говорить, що перемога відбудеться до кінця року. Це реалістично? Якщо цього не відбудеться, то буде розчарування? Як вони тоді ставитимуться до політиків (меншою мірою і військових), які обіцяли, що це неминуче трапиться? Тому може бути ефект розчарування. Я зауважив, що парадоксальним чином українці нині не демонструють ефекту розчарування і втоми від війни. Не схиляються до поступок Росії за рахунок національних інтересів. У нас нечуване національне єднання. Це підтверджується не лише опитуванням, а й діями громадян на фронті та в тилу. Це підтверджує, що в нас є українська політична нація, і Путін зазнав провалу, коли розраховував на миттєвий колапс. І підтвердилися довоєнні соцопитування, які показували, що українці будуть чинити опір.

Ризики є, і вони залежать від того, як поводяться українські політики та влада. Можна, скажімо, надавати обіцянок, які не реалізуються. Також очевидно, що ми зіштовхнемося з великими економічними труднощами. Ми розуміємо, що наших грошей не вистачає, а з економікою об’єктивно є проблеми. Розраховуємо на західну допомогу. Бюджетники й пенсіонери продовжують отримувати виплати, але ж вони не беруться з повітря. Логічно очікувати, що тут мали бути проблеми, але якщо їх не виникає, то, отже, вмикається інфляційний верстат. Я не фахівець із питань енергетики, але нас попереджають, що взимку можуть бути проблеми. Нам варто бути до цього готовими. Ми пам’ятаємо, як до певної міри змінювався наш психологічний стан, коли в перші дні була тривога, чи ми зможемо вистояти, а потім, коли росіяни фактично зазнали поразки під Києвом, була ейфорія, що ось ми переходимо в наступ на всіх напрямках. Цього не сталося. Тому нам треба розраховувати сили й бути реалістами. А після війни взагалі буде зовсім інша політична ситуація. Але українці не розколяться.

От західні журналісти й політики запитують, чи вдасться українським політикам зберегти єдність? Поки що вдається, хоча є проблеми. Насамперед я б покладав відповідальність не на опозицію, а на владу, адже ми бачимо з боку влади кроки, що принижують опозицію або не пускають її в ефіри. Попри це, нам вдається підтримувати певний баланс між свободами та обмеженнями. Після війни знову буде демократія, дебати, жорсткі політичні протистояння. Головне, щоб були цивілізовані засоби їхнього вирішення. Важливо, щоб у нас не відбулося монополізації чи концентрації ЗМІ довкола владного Олімпу. Такі загрози є. Але я тут покладаюся на українське суспільство. Після двох Майданів, боротьби з російською агресією з 2014-го й дотепер, роль суспільства посилюється. Крім того, є позиція міжнародної спільноти, на яку ми спираємося, і отримання статусу кандидата на членство в ЄС – це потужний чинник внутрішньої трансформації. Влада не може цього ігнорувати, тож їй доведеться робити певні речі, навіть якщо не хочеться.

– Є іронічний момент, що люди, які привнесли в наш словник слово «соросята», наприклад, і казали про залежність України від Заходу та диктат «вашингтонського обкому», отримали саме це після вторгнення Росії. Тобто тепер ми в ситуації, коли дійсно абсолютно залежні від Заходу. Без фінансової й військової підтримки ми не зможемо вести боротьбу далі на нинішньому рівні. Чи є ризик, що відбудеться зниження підтримки з боку Заходу, а в українському суспільстві настане розчарування у проєвропейських ідеях?

– Спочатку про терміни. «Соросята» й «вашингтонський обком» не тільки Росія придумала. Про «вашингтонський обком» я чув ще за часів пізнього СРСР. Цим користувалася й українська влада, наприклад, за Кучми це використовували дуже потужно. Щоразу, коли українська влада не хотіла чогось робити. Навіть деякі демократи цим користувалися, коли казали, що ми не будемо робити ринок землі, бо це суперечить українським інтересам, що нам нав’язують, що Україна – не суб’єкт, а об’єкт.

Я навіть до 2014-го казав, що Україна є суб’єктом. Перший Майдан показав це, коли українці вийшли на вулиці, і була показана фальсифікація виборів, чим ми в «Демініціативах» дуже пишаємося (хоч я тоді ще не працював тут). От українці й показали тоді, в 2004-му, що вони не є цим об’єктом, а є суб’єктом. А тим більше у 2014-му й тепер ми це показуємо, незалежно від того, що думають на Заході. Ми ж знаємо, що дехто вважав, буцімто ми протримаємося кілька днів, і все. Це перша теза: український народ є суб’єктом.

По-друге, від нашої позиції залежить, як до нас ставитимуться на Заході. Коли ми говоримо про демократію чи євроінтеграцію, то це – нелінійний процес. Усі демократії, навіть усталені, зіштовхуються з величезними викликами. Хто думав, що Ле Пен набиратиме 40% на виборах у Франції, що відбудеться Brexit, що Трамп переможе у США? Звісно, були такі люди, але це не вкладалося в логіку розвитку демократичних інститутів, які вже глибоко вкорінені на Заході. Або ми бачимо Орбана – диктатора, який починав як «соросятко», до речі. Ну, я це іронічно кажу, але в нього ж була стипендія, він мав можливість навчатися на Заході. А потім став диктатором. І це Угорщина – країна, яка пишалася опором російському вторгненню в 1956 році. Тому, безумовно, демократія і євроінтеграція – це процес, який потребує постійних зусиль.

Я вчився ще за Радянського Союзу й вивчав міжнародні відносили в Київському університеті. Я пам’ятаю, як ще тоді казали: ЄС ось-ось розвалиться, НАТО ось-ось розвалиться. Цього не сталося, хоча ми знаємо, що ці організації стикалися з великими кризами й викликами. Антиамериканізм був завжди. Знову ж, моя кандидатська була про генерала де Ґолля, який презентував особливу позицію Франції на міжнародній арені. Або можна згадати антиамериканські демонстрації під час «холодної війни». Звісно, велика кількість лівих була на оплаті СРСР, але й величезна кількість соціал-демократів тоді, під час «холодної війни», вірили, що розміщення американських ракет у Європі провокуватиме Радянський Союз. Хай радянські ракети стоять, а американських не треба. Цей антиамериканізм був тоді, він є й тепер. Я кажу, що ти можеш дозволити собі розкіш антиамериканізму, якщо є членом НАТО. Бо США однаково забезпечать тобі захист.

Кризи були й будуть. Україна має бути готовою до цього. У нас багато критики і ЄС, і НАТО, зокрема щодо повільного розгортання і санкцій, і військової допомоги. Я постійно на цьому наголошую у спілкуванні із західними ЗМІ, але однаково треба сказати спасибі за те, що вони роблять. Їхня позиція змінюється. І українці на це позитивно реагують. Ми багато критикуємо Шольца й Макрона, є за що. Але ті зміни, які відбулися, зокрема, у позиції Німеччини, насправді колосальні. На жаль, це сталося тільки через війну. Ми маємо повне право говорити, що Росія напала тому, що Захід недостатньо нам допомагав. Почасти це була позиція «умиротворення агресора». Ну, захопив Путін Крим – введемо слабенькі санкції, ну, захопив частину Донбасу – введемо секторальні, вже сильніші санкції, але проведемо в Москві чемпіонат світу з футболу, будемо тиснути там усім руки. У цьому є частка відповідальності Заходу. Але без західної допомоги ця війна розгорталася б набагато трагічніше для нас.

– У нас сьогодні намагаються дискутувати про післявоєнну політику. Є тези про партію військових або волонтерів. Мені це сильно нагадує 2014-й і наступні роки, коли спочатку так само говорили, а потім аналізували, чому це не вдалося. Чи є взагалі сенс у таких розмовах нині й чи можна зробити бодай якийсь якісний прогноз?

– Я скептично ставлюся, коли в нас говорять про партії певної соціальної страти. Колись жартівливо створювали партії шанувальників пива, була партія автомобілістів, Ківалов зареєстрував «Морську партію». Суть партії в тому і є, що це не профспілка й не бізнес-асоціація. Вона, в ідеалі, має виходити з певною ідеологічною платформою, довкола якої об’єднуються люди з різних страт. Звісно, кожна має свою соціальну базу, але навіть західні аграрні партії не об’єднують тільки селян. Тому ви маєте рацію. Я згадую, що одразу після Майдану казали про «партію Майдану». І тут я розумію, про що йшлося. Це партія, яка об’єднується довкола цінностей Майдану. Але її не вдалося створити. Люди, які були обличчями Майдану, розійшлися по інших партіях. Після початку війни у 2014-му дійсно пішли в політику військові, комбати. Причому комбати, які недовго повоювали, адже вибори відбулися в жовтні 2014-го. Ті, хто хотів воювати, залишилися на фронті. Але кілька комбатів вирішили робити політичну кар’єру. І вони, зрештою, не показали якісного оновлення, а навпаки, я б сказав, дискредитували себе. При цьому у 2014-му склад парламенту оновився на 56%. Дійсно прийшли нові люди, зокрема багато громадських активістів. Чи їм вдалося все? Ні. Але багато активістів достатньо непогано діяли, а когось система просто перемолола. У 2019-му Зеленський привів абсолютно нових людей. Ми побачили нову якість політики? Знак питання. Хтось, знову-таки, показав себе добре, але значна частина почала грати за старими правилами.

Зрештою, якщо люди йдуть у політику з новим досвідом, якщо вони пройшли війну, якщо вони волонтери, громадські активісти, то потенційно це створює можливості змін. Але очевидно, що це не буде партія волонтерів чи військових. Коли кажуть, наприклад, про Залужного як кандидата у президенти – а що ми знаємо про погляди Залужного як політика? Нічогісінько. Щоб тут не повторилася ситуація, яка була із Зеленським, коли прийшла людина, про яку ми нічого не знаємо. Політика – це все ж таки професія, і треба бути підготовленим. Ми бачимо мінуси, коли людина, яка геть нічого не розуміє в політиці, опиняється на найвищій посаді та еволюціонує вже на ній. Це добре, що вона еволюціонує, але певну базу треба мати.

Повна цитата Ірини Бекешкіної, яка потрапила в заголовок книжки про неї: «Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно» (назва книжки «Поки ми живі…». – Ред.), вона дуже яскраво про все це говорила, і кілька сторінок – це її афоризми. Один я хочу згадати. Вона якраз виступала за те, що громадські активісти мають іти в політику й на держпосади. У тих, хто проти, був так званий «огірковий аргумент», мовляв, якщо кинути в діжку з гнилими огірками хороший, то і він згниє. На що Бекешкіна відповідала: «А чому ви думаєте, що люди – це огірки?»

– Я теж хочу послатися на Ірину Бекешкіну. Вона колись навела приклад масштабу змін, які відбуваються. У 2013-му прихильників вступу до НАТО на Донбасі було 0,3%, у 2018-му, коли я у неї брав інтерв’ю для «Українського тижня», на контрольованій частині було вже 20%. Для порівняння, 2013 року по всій країні 20% було. У суспільстві тоді нарікали, що навіть після вторгнення Росії на Сході багато лояльних до неї, але з другого боку – такі зміни у відсотках свідчать про тектонічний злам, який в інших суспільствах розтягується на покоління. Тепер ми зробили новий стрибок такого ж, а може, і більшого рівня. Чи немає загрози «надірватися»? Чи є в суспільств межа змін, які вони здатні осилити протягом життя одного покоління?

– Окрема людина може надірватися, і такі загрози перед нами є, перед кожним із нас. Ідеться про психоемоційний стан суспільства, адже адаптуватися дуже важко, навіть на відносно мирній території. Ми знаємо, що відбувається навколо. Це питання радше до психологів, але я скажу так, що в певний момент варто намагатися не занадто емоційно занурюватися в те, що не можеш змінити. Наскільки це, звісно, можливо. Я можу навести приклад, у мене дитина каже: тату, я дуже переживаю. Я кажу: ти можеш це змінити? Нервами ти допоможеш бійцям на фронті? Чи їм потрібно, щоб ми в тилу мали сили працювати й допомагати фронту? Я дам людям пораду не дивитися цілодобово новини, особливо тепер. Бо є таке українське національне хобі – дивитися політичні новини зранку до вечора. Від цього поїде дах у кожного. Навіть я це не витримував ще з 2014-го, хоч професійно маю за тим стежити. Треба від цього відволікатися. Кілька разів переглянули новини – і переключіться навіть на якийсь комедійний канал (не «Квартал-95», ні) чи освітній, про тварин тощо.

Треба просто ставити реалістичні завдання: що ми можемо вирішити і як цього досягти. З одного боку, у нас має бути візія перемоги, візія вступу до ЄС. З другого, ми повинні адекватно оцінювати власні сили й вирішувати проблеми, які є. Про них ми вже згадали. Зима буде великою проблемою. Тому головне – співмірність. З одного боку – візіонерство, з другого – реалістичні завдання й розуміння обмежень у політиці.

– Ви написали книжку про історію української політології крізь призму власного досвіду. У передмові ви кажете, що книжка, зокрема, і про «морально-етичні проблеми українського політолога». Можете приклад навести, найпоширеніший?

 Найпоширеніший, я думаю, полягає в тому, що не треба продаватися за гроші. У книжці Бекешкіної це теж є. Вона говорить про соціологів, я – про політологів. Безумовно, є багато людей, які просто працюють за гроші. Є ще ті, хто занадто ідеологічно орієнтовані, обрали якийсь табір і не можуть вийти за його межі. Необов’язково, що вони навіть гроші за це отримують. Якщо перше, продажність, просто погано, то друге означає висловлювання своєї громадянської позиції. Але якщо ти претендуєш на те, щоб бути академічним політологом, а я себе позиціоную так, то ти маєш дивитися різні підходи, зважувати різні аргументи й не працювати на підтримку однієї політсили, яка тобі може подобатися. Ми всі – громадяни, і навіть якщо коментуємо події у США, то маємо певну ідеологічну позицію. Тут важливий баланс, і людина має відповідати за своє слово, особливо якщо це публічна особа.

Щодо проблеми грошей, то варто також розрізняти. Є політтехнологи, і вони за свою роботу отримують гроші. Це нормально. Проблема виникає тоді, коли людина з’являється на екрані, представляється незалежним політологом, а при цьому ми всі знаємо, що він отримує за це гроші.

Щодо прикладів дилем, то колись пропонували Ільку Кучеріву мільйон доларів за «корекцію» результатів екзитполу в межах статистичної похибки. Тобто не набагато, не треба було казати, що Янукович переміг, просто звузити розрив трохи. Другий приклад, теж 2004-й рік, Ющенко проти Януковича. Рейтинги демонструють, що Ющенко починає відставати в певний момент. Одразу почали казати, що соціологи – маніпулятори, але це був факт. Ми не могли про нього не говорити. Або коли обрали Януковича та існувала можливість, що він збереже євроінтеграційний курс. Не забуваймо, що Угода про асоціацію була парафована за Януковича. Якщо я про це говорив, то хтось відповідав, що я продався Януковичу. Так само було після обрання Зеленського, коли я казав, що він може еволюціонувати. Була дилема також, як критикувати Порошенка, коли після двох років його президентства почався певний відкат назад, але не можна розхитувати ситуацію під час війни. Та сама дилема й тепер. Я для себе це вирішую так: якщо ми маємо претензії до влади щодо військових питань, то це варто обговорювати після війни. Але є речі, наприклад, коли Зеленський зустрічається зі студентами, а поруч із ним сидить міністр освіти Шкарлет, плагіатор, тобто крадій. І студенти Могилянки питають: то яка доля міністра Шкарлета, плагіатора? Зеленський каже, що це не на часі, що це не питання, яке варто обговорювати під час війни. Тобто Зеленський не розуміє, що це питання саме на часі. І маємо про це говорити, бо хочемо мати іншу країну. Тут кожен має думати, чи це питання спрацює на користь країні, чи ні. Або з нещодавньою статтею The Washington Post про підготовку до війни. Чи написана там правда? Так. Чи вона на часі? На мій погляд, ні. Бо критика влади тут працює проти всієї країни. Є дуже тонка межа, де кожен має визначатися сам. Я не зловживаю з критикою Зеленського, особливо якщо це коментарі західним ЗМІ. Там питають про вплив Єрмака, і хоч я належу до його послідовних критиків, але намагаюся це пом’якшувати.

– Чому багато молодих людей пішли в «балакучі голови» на телебаченні? До речі, багато саме випускників-політологів мого віку 30+ і з рідного мені з філософського факультету Київського університету, де їх, власне, готували і пророкували нібито інше майбутнє порівняно з попередниками?

– Це одна з дилем. Чи має політолог ходити на будь-які програми й ток-шоу? Ні. Бо в певних випадках тебе використовуватимуть, десь можуть намагатися грати в темну. Я можу на собі пояснити. Коли створили канал «112», то було відомо, що засновниками є люди, близькі до Януковича. Стиль каналу мені не подобався від початку, але там принаймні була можливість висловлювати свою думку, і на цей канал я ходив. Дехто мене критикував. Але коли цей канал уже чітко змінив позицію і став відверто медведчуківським, то я перестав ходити. На канал «NewsOne» я не ходив принципово. Один раз на самому початку я там з’явився, побачив, що це таке, і більше не ходив. Коли це став пул Медведчука, то стало абсолютно зрозуміло, що навіть нормальні люди, які туди приходять, служать просто масовкою й підіграють «силам зла, які в темряві виходять на болото», маю на увазі Медведчука й компанію.

Щодо деяких випускників філософського факультету, які опинилися по інший бік барикад, то знову ж, для декого це ідеологічний вибір. Бо так, ми – демократія, у нас є різні погляди. Щодо декого грали на амбіціях: людина на всіх каналах, її представляють як відомого політолога. А дехто просто на оплаті був. На «Текстах» є база псевдосоціологів і прихованих піарників. До неї теж є питання, але я завжди раджу її редакторам: дивіться, кого ви запрошуєте. Думаєте, редактори дивляться, навіть на патріотичних каналах? Ні. Тому іноді бувають курйозні ляпи.

Люди поводяться по-різному в різних ситуаціях, але важливо не втрачати професійну гідність, не перетворюватися на балабола. Важливо, що коли ти політолог, то коментуєш певні теми, а не все на світі. Я завжди прошу назвати теми, які ми обговорюватимемо, коли запрошують. Мені кажуть: ви ж можете про все поговорити. Я відповідаю, що ні. Якщо йдеться про енергетику, про військові справи, боротьбу з корупцією, то є кращі експерти.

Звісно, люди помиляються, і я помилявся, але головне – робити висновки. Проте якщо людина брехала, відверто працювала за гроші, пропагувала «колорадські стрічки», то таких людей не можна запрошувати. Але в нас, на жаль, панує всеїдність і запрошують усіх. Є от два відомі персонажі на фотографіях спільної прес-конференеції з Дугіним. І нічого, їх запрошують як поважних експертів. Це питання до ЗМІ, до редакторів, кого запрошувати.

Щодо науки політології, то у нас усе просто змішується: політолог, політичний експерт, політконсультант, політтехнолог. Усі кому не лінь – політологи. Людина, яка претендує на звання політолога, повинна мати і базову освіту, і знання певних категорій. Дуже часто наша політологія не використовує, наприклад, статистичних методів. У нас їх майже не викладають. На Заході політолог має володіти статистичними методами, політекономією. У нас, я думаю, тут є ще багато над чим працювати. Коментувати політику – не означає бути політологом.

Український тиждень

ВГОРУ