Реанімаційний Пакет Реформ > Новини > Колонки > Небезпечна Нормандія: хто та як тиснув на Єрмака під час зустрічі у Парижі

Небезпечна Нормандія: хто та як тиснув на Єрмака під час зустрічі у Парижі

Нормандська зустріч, що відбулася у Парижі 26 січня, після тривалої перерви, проходила неочікувано довго.

Радники лідерів чотирьох держав – Андрій Єрмак, Дмитрій Козак, Еммануель Бон та Єнс Пльотнер – провели за закритими дверима понад вісім годин. Втім, попри тривалість, жодних відчутних результатів переговори не принесли. І, будемо відверті, це не стало несподіванкою.

Сторони начебто підтримали ідею повернутися до так званого режиму припинення вогню, але їхня заява з цього приводу не містила жодної конкретики, деталей та зобов’язань російської сторони, що свідчить, що вона є суто декларативною.

Це й не дивно, адже Росія дедалі жорсткіше наполягає: Україна має вступити у прямі переговори з так званими “республіками”.

І задля просування до цієї мети відмовляється навіть від тих обіцянок впливу на бойовиків, які давала усі попередні роки.

По суті, єдиною домовленістю за підсумками зустрічі в Парижі стала обіцянка четвірки радників ще раз зустрітися за два тижні.

Але для чого саме? Що, за задумкою учасників, має статися за ці два тижні? Давайте розберемося, що відбувалося за лаштунками паризьких переговорів і чи є їхні результати позитивними для України.

І найголовніше: що робити, щоб уникнути реальної зради, у тому числі з боку наших партнерів.

“Нормандія” за новими правилами

Нинішня зустріч радників і готувалася, і пройшла у вкрай складній міжнародній обстановці, яка, втім, не перетнула червоні лінії. Так, Росія та США після безрезультативних зустрічей у Женеві все ж продовжують вести переговори, але водночас готуються до різних сценаріїв україно-російського загострення.

Ставки у цих переговорах – надвисокі. На кону – питання розширення НАТО, ключові питання колективної безпеки та прагнення Росії перерозподілити сфери впливу в Європі.

На цьому фоні “Нормандія” та “Мінськ” опиняються на другорядних ролях, а нормандський трек змушений віддзеркалювати і логіку, і динаміку женевських переговорів Росії та США або умовного колективного Заходу. Не буде підґрунтя для домовленості Москви із Заходом на вищому рівні – не буде прогресу і в “Нормандії”. І навпаки, якщо США та західноєвропейські держави знайдуть точки дотику з Росією – це може потягнути також пропозиції для України, аби вона погодилася на певні політичні поступки Росії по Донбасу в Нормандському форматі.

Заради загальної всеосяжної міжнародної розрядки, так би мовити. І зовсім не факт, що ці пропозиції міститимуть лише позитив для України.

Через це нинішня активізація “Нормандії” якісно відрізняється від динаміки і логіки цього формату в попередні роки. Але українська сторона, яка всіма силами намагається наздогнати російсько-американські переговори про безпеку, цих особливостей, судячи з усього, не врахувала.

Причому Київ демонструє, що не каже категоричного “ні” щодо поступок.

Про це свідчать казуси, що мали місце під час підготовки паризької зустрічі.

Аби ця зустріч в принципі відбулася, Росія вимагала від України відкликати з парламенту законопроєкт про перехідний період для тимчасово окупованих територій. Що український Кабмін і зробив, причому в негайному порядку. Спроби Банкової заперечити це не були ані щирими, ані переконливими.

Причина цієї вимоги РФ дуже проста: у законопроєкті чітко зафіксовано, що має відбуватися деокупація непідконтрольних територій і автоматичне розформування будь-яких окупаційних органів влади. Це додатково заперечує можливість “прямого діалогу” чи взагалі співіснування українських і самопроголошених органів влади.

А для Москви це є критично важливим.

Це стало поразкою України ще до початку зустрічі – адже Київ не просто виконав вимогу РФ, а й засвідчив, що готовий змінювати законодавчий процес під російським впливом, попри те, що отримати якусь поступку від Росії у відповідь не було жодного шансу.

Напередодні зустрічі ситуацію ще більше підігрів спланований злив інформації на брифінгу для західних журналістів у Єлисейському палаці – про те, що на зустрічі начебто будуть домовлятися про порядок і дати початку прямих переговорів України з бойовиками.

А вже після восьмигодинної зустрічі Дмитрій Козак підтвердив, що це було ключовим спірним питанням, та поставив, по суті, ультиматум: без згоди Києва на прямі переговори з так званими “Л/ДНР” руху не буде.

У Парижі українська команда такої згоди не дала; понад те, Андрій Єрмак після зустрічі публічно оголосив, що Україна відмовляється навіть обговорювати таку можливість.

Отже, “зради” на зустрічі радників не відбулося. Але те, що їй передувало, всерйоз турбує.

Можна лише припускати, що спонукало французьку команду зробити анонс цієї вимоги (та, по суті, непрямо підтримати її), і чи приєдналася Франція до тиску на Київ з цього приводу власне під час переговорів.

Втім, очевидно, що у “Нормандії” відбуваються доволі небезпечні для України зміни.

Після зміни влади у Німеччині і відходу переговорної команди Меркель, яка домінувала у “четвірці” усі попередні роки, Франція намагається перебрати на себе ініціативу і висуває публічні пропозиції, не погоджені наперед з Україною.

І це ще більше непокоїть, зважаючи на те, що нормандський канал оживився лише на тлі значно масштабніших переговорів Росії із західними державами.

Без результатів: це плюс чи мінус для України?

Отже, жодних домовленостей сторони не досягли.

Ключова взаємна претензія незмінна: це різне прочитання Мінських домовленостей, зокрема в частині прямого діалогу. Наразі це є абсолютна і безапеляційна вимога Росії – навіть більшою мірою, ніж було досі.

Росія вимагає цього бодай у якійсь формі. Наприклад, аби Україна взяла до розгляду проєкт закону про так званий “особливий статус”, що його у Мінській ТКГ просувають представники “Л/ДНР”. Домовитися про це також не вдалося, але сторони вирішили “домовлятися далі”.

Причому на тлі російського шантажу Заходу ця “нульова” домовленість є вигідною Кремлю.

Можна бути впевненими: сам факт паризької зустрічі радників, свою формальну (без жодних зобов’язань) підтримку “режиму тиші” і домовленість про нову зустріч у Берліні Росія “продаватиме” Заходу як деескалацію, перехід на конструктив з її боку.

Погодьтеся, розумна ставка: провести порожню “зустріч радників”, та ще й отримати поступку від України для її організації – це стратегічно вигідніше для Росії, аніж йти на поступки у своїх вимогах до США і НАТО і тим більше відводити війська від західних кордонів. По суті, Москва не зробила нічого, але отримала право стверджувати про свої “добрі наміри” на переговорах із Вашингтоном.

Але в той самий час, якщо мотивація Росії зрозуміла, і вона в будь-якому разі у виграші, то надвисокий інтерес України у проведенні нормандської зустрічі в таких умовах зрозумілий не до кінця.

Чи є шанси на реальну домовленість з Росією без її ультиматумів про прямий діалог із бойовиками? Ні. Чи в наших інтересах, аби Росія замість реальної деескалації на кордонах “продавала” Заходу повітря, тобто свою участь в нормандських дискусіях? Знову ж таки – ні.

Чи можна нинішню кон’юнктуру в самій “нормандській четвірці”, зокрема позицію Німеччини і Франції, вважати однозначно сприятливою для Києва? На жаль, теж ні.

Як вже йшлося вище, формула “3+1”, за якою Франція та Німеччина були на боці України, дала тріщину.

Новий уряд у Берліні ще в принципі не виробив чіткої позиції на переговорах, але прагне зберегти партнерські відносини з Росією. В той час як у самого Києва – і через “Північний потік-2”, і через питання постачання зброї – відносини з Берліном часом доходять до межі скандалу.

Натомість Франція на тлі наближення президентських виборів і традиційних спроб Макрона зблизитися з Росією теж не виглядає обнадійливо для України як потенційний лідер нормандського посередництва.

Усе це, разом із багатостороннім тиском Росії на західні держави, істотно зменшує їхню стійкість у питанні підтримки Києва, а стійкість України опиратися таким ультиматумам не є безмежною.

Зважаючи на ці обставини, нинішній результат “Нормандії”, коли відсутні будь-які проривні результати, а натомість пролунала чітка та публічна заява про неприйняття основної вимоги РФ, можна вважати максимально безпечним результатом зустрічі для нашої держави.

Щоправда, грати так довго не вийде.

Що далі?

Наступні два тижні російська сторона бачить як час, відведений Україні на обдумування ключової вимоги Росії – тобто згоди на перехід до прямого діалогу в тій чи іншій формі.

Українській стороні, яка вкотре відмовилася від цієї ідеї зараз, належить не просто чекати наступної зустрічі, а активно готуватися до неї.

Треба бути свідомими, що ще одна відмова за два тижні може обернутися непропорційними наслідками. Чи не використає Росія це як черговий привід звинуватити Україну в підриві самої ідеї домовлятися? І чи не з’явиться голос пари-трійки інших впливових держав, які штовхатимуть Київ до виконання російських вимог у тій чи іншій формі?

Обидва ці наслідки сьогодні цілком можливі, причому одночасно.

Тому Київ має діяти на упередження.

Українській стороні варто, по-перше, максимально активно ці два тижні доносити до наших партнерів категоричне “ні” будь-яким прямим контактам з “республіками”, пояснюючи, що необхідний рівень діалогу забезпечує Мінська ТКГ, де так звані “представники ОРДЛО” мають статус запрошених російською делегацією і позбавлені суб’єктності, яку так активно намагається “пропхати” Росія.

Виходити за ці межі – категорично неприйнятно не лише для офіційного Києва, а передусім для українського суспільства, що підтверджується численними опитуваннями. І це – найефективніший аргумент у доведенні цього західним партнерам.

По-друге, можливо, варто переглянути пріоритети нашої дипломатичної активності. Так, якщо ми хочемо бути присутніми за столом переговорів між великими гравцями, то застрибнути туди через активізацію “Нормандії” – явно не найкраще рішення.

Саме зараз, зважаючи на всю специфічність нинішніх масштабних безпекових переговорів Росії та Заходу, відновлення “Нормандії” несе в собі не тільки плюси, але й цілу низку проблем, передусім для України.

Як би парадоксально це не звучало для української влади, яка в останні роки докладала стільки зусиль для оживлення саме нормандського треку.

Автор: Марія Золкіна, аналітик фонду “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва”,для “Європейської правди”

ВГОРУ