Але тут прослідковується доволі цікавий тренд: учасники судових проваджень значно більше довіряють судовій системі, ніж люди, які безпосередньо не контактували з судами. Чому так сталося? Тут пропонуємо вам запитати самих себе: коли ви востаннє чули в медіа позитивну інформацію про українські суди? Загалом це логічно, адже читачів цікавлять більше цікавлять скандали навколо судових процесів, корупція навколо суддів, і т.д. – все, що захоплює увагу, почасти викликаючи неабияке обурення.

У такий контекст інфополя навряд чи потрапить, наприклад, умовна історія про справедливе та неупереджене рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області у справі щодо спору навколо земельної ділянки двох сусідів-дачників. Проте ви навряд чи оминете увагою новину про суддю-хабарника, який ховав сотню тисяч доларів у скляних банках у своєму городі (подібних історій, на жаль, журналістам підкидають чимало).

Зовсім інше ставлення у безпосередніх учасників проваджень: більше 30% з них схвально відгукуються про українські суди. Чому така різниця? Суд зазвичай виносить рішення на користь того чи іншого учасника процесу, що вочевидь викликає позитивне враження у переможців. Але навіть ті, чий позов не задовольнили, можуть схвально ставитися до судової системи, якщо суддя забезпечив відкритий і рівний процес, у фіналі якого виніс обґрунтоване та зрозуміле рішення.

Проте чесне і неупереджене судове рішення мало чого варте, якщо його не виконувати. Хоча інститут приватних виконавців запровадили, однак його розвиток досі штучно стримують в інтересах збереження впливу державної виконавчої служби. Якщо чинний Уряд декларує курс на масштабну приватизацію, то чому би не віддати у приватні руки і цю сферу?

Важливо пам’ятати, що конкурси на посади суддів почали проводити з 2010 року, а конкурсний відбір суддів всіх рівнів запрацював лише з 2016 року. До цього ця процедура була настільки закритою та корумпованою, що навіть виникли суддівські династії. Проте конкурсний відбір не подолав усі вади української судової системи. Вища кваліфікаційна комісія суддів і Вища рада правосуддя (які відповідають за відбір кандидатів) виявилися не новим подихом реформ, а продуктами старої системи, адже більшість у їхньому складі становлять судді, делеговані їхніми ж колегами. Тому кругова порука та протекціонізм так і залишилися “первородним гріхом” української судової системи.

Як же виправити цю ситуацію?

Для цього в органах з добору суддів мають бути люди, яким довіряє суспільство (правозахисники, журналісти, представники профільних громадських організацій тощо). Можна навіть піти далі, і запросити представників міжнародних організацій, адже наявність закордонного “спостерігача” знижує спокусу українського чиновника зловживати своїм становищем.

Ще один цікавий момент, нещодавно досліджений громадськими організаціями. Парадокс української судової системи – велика кількість запобіжників зловживанням, які фактично не працюють. Під час судових засідань можна вільно фотографувати та знімати відео, тексти судових рішень можна подивитися на офіційному вебпорталі судової влади, а справи розподіляються автоматизованою системою. Але за неправдиві відомості у деклараціях суддів рідко карають, а недоброчесна поведінка часто не перешкоджає суддівській кар’єрі.

Інше важливе питання, яке значно уповільнює судовий механізм – це нерівномірне навантаження на суддів. Один суддя може одночасно розглядати десятки справ, тоді як його колега – одну чи дві. Рішення може стати запровадження екстериторіального розподілу справ між судами, коли вони вирішуються за допомогою системи “Електронний суд”, оскільки у тут не важливо, де саме знаходиться суд: у Києві чи Миколаєві.

Розвиток штучного інтелекту може призвести до того, що електронний суд без участі судді стане медіатором у різноманітних суперечках між людьми або навіть буде ухвалювати судові рішення. Але не варто просто чекати появи цієї технології “склавши руки”, адже судова система сама себе не реформує.

Реанімаційний Пакет Реформ для 24 каналу