Експерт РПР Володимир Дубровський розповів про так званий “Фіскальний “дах”

Недавня ініціатива Мінсоцполітики під безневинною назвою “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту прав працівників та протидії застосуванню незадекларованої праці” викликала шквал, що його можна порівняти з передвиборними пристрастями. 

Хоча, здавалося б, проти чого тут заперечувати, коли проект закону, виставлений, згідно із загальною процедурою, на громадське обговорення, всього лише передбачає критерії, на основі яких інспектор може відрізнити трудові відносини від цивільно-правових? Треба ж захистити права нещасних працівників, яких жадібні роботодавці примусили оформитися підприємцями (це офіційне мотивування міністерства)…

Правда, ця категорія “працівників”, очевидно, не потерпає від утисків, принаймні міністерство про таких не знає, — однак нав’язує свій “захист”. Певна річ, не безкоштовно. Адже ФОП на 3-й групі платить 5% від обороту плюс ЄСВ з мінімальної зарплати, а якщо його доходи оголосити “зарплатою” (для чого, власне, і знадобився закон), то це буде вже 41,5% від номіналу: 22% ЄСВ доведеться заплатити роботодавцеві, а 18% — ПДФО і 1,5% “військового збору” — новоспеченому працівникові. Інакше кажучи, такий “захисник” більше нагадує сумнівних осіб, які чверть століття тому підходили до “комерсів” прямо на вулиці зі словами “Дах потрібен?” Якщо ж відповідь була негативною, то знущально сміялися: “Та ти не зрозумів, тебе не запитують! Я тепер тебе захищаю, а ти мені платиш за це, зрозумів?”.

Таким чином, під маскою “захисту” вирішується суто фіскальна проблема: наповнення Пенсійного фонду, яким, за обов’язком служби, переймається міністерство. Там же, мовляв, “діра” в 140 млрд…. Та й взагалі — “несправедливо, що, наприклад, айтішник зі свого доходу пара тисяч доларів на місяць платить 5%, а вчитель з аналогічної суми, тільки за рік, — 18%”. Один шанований колега додумався навіть до того, що така нерівність, мовляв, кадрово знекровлює промисловість на користь IТ. Ну й негайно подали голос професійні творці “кіпішу” навколо будь-яких тем, здатних відвернути увагу від близько 10 млрд дол., які щорічно виводять в офшори хазяї цих демагогів.

Тим часом, по-перше, я вже писав, що підтримування на плаву солідарної системи — у принципі, неправильна й неблагородна мета (див. “Солідарна пенсійна система: злочин тривалістю в століття”, DT.UA від 9 листопада 2018 р.): мерців треба ховати, щоб вони не хапали живих. Тим більше що в нашому випадку це навіть важко назвати якоюсь підтримкою, оскільки вся фіскальна шкода від використання ФОП, які б могли бути, теоретично, кваліфіковані як наймані працівники згідно з наведеними у проекті закону критеріями (що вже не перший рік гуляють коридорами влади), — майже 5 млрд грн, із яких власне ЄСВ становить близько половини. Навіть якби сталося диво і більшу частину цієї суми вдалося залучити, доходи ПФУ збільшилися б на кілька десятих відсотка. Якщо вже говорити про проблему тіньових зарплат, то її масштаби, мінімум, удесятеро більші, і з цих обсягів ніякі податки не платяться взагалі.

По-друге, насправді з горезвісних 140 млрд (точніше — 139,3 млрд у 2018 р.) 97,4 жодним чином не стосуються солідарної системи. Це не покриття дефіциту, а фінансування держпрограм, які ПФУ тільки адмініструє. Держава має право (і навіть мусить) платити спеціальні пенсії за вірну службу деяким категоріям — військовим, поліцейським, суддям і т.д., це їхній відкладений бонус. Але було б вищою мірою несправедливо робити ці платежі за рахунок податку на працю, зібраного з решти, це тягар бюджету, якого він не може з себе скинути, — хіба що переглянути пенсійну політику для зазначених категорій. А якщо вирахувати цю суму, то виходить, що навіть у нинішній ситуації кінці з кінцями у власне солідарної системи не сходяться тільки на 42 млрд, що теж чимало (ну не може вона існувати, коли така демографія!), однак жодним чином не виправдовує драконівських заходів.

По-третє, у боротьбі за “відновлення справедливості” треба “по справедливості” починати з великих порушень — наприклад, уже згаданих офшорів або аналогічної їм за фіскальними збитками великомасштабної контрабанди (нагадаю, що весь оборот “спрощенки” становить аж 7,1% від обороту сектора підприємств). Звісно, хижаки, які цим займаються, значно більші, зубастіші й небезпечніші, ніж ФОП. Але, з одного боку, це саме той випадок, коли, якщо починати з великої дичини, 20% зусиль приносять 80% результату; а з іншого — право “наводити порядок” “верхи” мають за-слу-жи-ти. Так, звісно, грішать усі, згори й донизу, — Несторівська група назвала це “соціальним договором корупційного консенсусу”, він потворний, прогнив і підлягає демонтажу. Однак поспіх тут недоречний: розбирати стару потворну будівлю треба суворо згори донизу, поверх за поверхом, — ну або, якщо така можливість є, можна вивести звідти людей і підірвати цілком. А ось чого в жодному разі не можна робити — то це підходити до неї з кувалдою й зі словами: “Ну, до верхівки я не дотягнуся, але ж треба з цим щось робити! Треба з чогось починати!” — щосили лупити нею по найближчій стіні.

Втім, справедливість — поняття відносне. Скажімо, якщо звернутися до улюбленого прикладу її поборників, ФОП усе ж таки наповнює бюджет, оскільки платить хоч і невеликий податок, але зі своїх, зароблених приватним чином, грошей. А ПДФО із зарплати бюджетника — це перекладання державних коштів із однієї кишені в іншу (не випадково в багатьох країнах держслужбовці взагалі звільнені від прибуткового податку, і це не пільга). Та й той незаперечний факт, що ФОП, який платить менший (у відсотках) податок, так само користується “послугами” держави — інфраструктурою, медициною, освітою і т.д., теж можна трактувати інакше: адже в абсолютних цифрах він платить більше, не кажучи вже про непрямі податки, яких він платить у рази більше! А користується, до речі, дуже часто приватною школою/садочком, де державні гроші за дитиною не ходять, і приватною клінікою, в яку вони поки що теж не потрапили. Тож ще велике питання, хто кому боржник у цій ситуації.

Однак справедливість як гасло взагалі досить сумнівна. Насамперед, вона відносна: що справедливіше — рівні можливості чи “соціальна рівність”? А це ж несумісні речі, оскільки здібності людей різняться дуже сильно. Та й сама рівність можливостей — це рівні права чи штучне вирівнювання стартових можливостей для всіх (тобто одні отримують допомогу, а інші — ні)? У кожному разі, “соціальна справедливість”, як правило, антагоніст ефективності і, відповідно, розвитку. Тому ставити її на перше місце можуть собі дозволити тільки високорозвинені країни, в яких усі або майже всі можуть задовольнити свої базові потреби, тож зростання не таке актуальне. Україні до цього вкрай далеко, на жаль.

Можливість укладати контракт із ФОП замість наймання працівника виникла як побічний ефект впровадження спрощеної системи оподаткування для мікробізнесу — однієї з найбільш вдалих і революційних реформ, проведених в Україні за 27 років. Свого часу “спрощенка” дозволила легалізуватися мільйонам малих підприємців, які раніше працювали в тіні або платили ПДФО з мінімальної зарплати державі, а решту — безпосередньо податковому інспекторові. Легалізуватися — означає відчути себе повноцінними громадянами, емансипуватися від васальної залежності (від того ж інспектора) і стати справжнім середнім класом. Який, до речі, зіграв визначальну роль в обох революціях, а в проміжку між ними поставив на місце Азарова і Януковича Податковий майдан. Власне, для цього “спрощенка” і була свого часу створена, — Ксенія і Дмитро Ляпіни як автори цієї ідеї не дадуть збрехати.

Звісно, будь-яка економічна політика має побічні ефекти, і цей (серед інших) теж прораховувався з самого початку. Здавалося б, із позицій підручника для молодших курсів, це спотворення конкуренції, яке тільки знижує економічну ефективність. Однак якщо подивитися на значно складнішу реальну картину, все стає, м’яко кажучи, не так однозначно.

Для економічного прориву, без якого ми застрягнемо у промислово-сировинній “пастці”, потрібен драйвер зростання. Заради цього певна частина економістів, особливо вітчизняних, взагалі відкрито виступає за пільги та протекціонізм за галузевим принципом (“галузеву політику”, яку неправильно називають “промисловою”), посилаючись на нібито успіх таких дій у різних країнах у період індустріалізації. Але це не працює: насправді, якщо придивитися уважніше, успіхи спостерігалися тільки в тому випадку, коли підтримували “новонароджену галузь”, і тільки на суворо обмежений, наперед визначений час. Якщо ж до процесу визначення “пріоритетних галузей” отримували доступ лобісти, то допомогу одержували зрілі або згасаючі галузі, і, крім корупції, розтрати ресурсів та справді спотворень конкуренції, така політика нічого доброго не приносила, — таких прикладів значно більше, ніж історій успіху. Тому галузева політика — назагал погана ідея, особливо для корумпованої країни з потужними зрілими та згасаючими галузями, і тут базовий курс економіксу правий.

Тим більше що епоха індустріалізації, де цей підхід, можливо, працював, залишилася в далекому минулому. Цього року Всесвітній економічний форум (ВЕФ) у Давосі офіційно визнав у своєму щорічному звіті, що у країн, які розвиваються, вже немає можливості швидко наздогнати розвинені за рахунок експортно-орієнтованої обробної промисловості, як це зробили “азійські тигри” і почасти Китай. Конкуренція в цьому сегменті вкрай жорстка, і дешеву робочу силу (чим далі тим успішніше) витісняють роботи, яких простіше розміщувати ближче до споживача, у безпечних юрисдикціях найрозвиненіших країн, — саме за рахунок цього скорочується промисловий аутсорс. Тому ВЕФ зрадив традиції Майкла Портера і вважає тепер, що здатність генерувати інновації й виробляти інший інтелектуальний продукт однаково важлива для всіх стадій розвитку, бо тільки це може дати країні шанс у сучасному світі.

Власне, Україна завжди мала погані позиції в конкуренції за виробництво товарів, але зараз це вже навіть не треба доводити. Зате наша країна досі ще входить у топ-50 з інноваційного потенціалу, і, як свідчать приголомшливі успіхи IТ, виробництво інтелектуального продукту цілком може стати драйвером зростання, але є одна велика проблема. За здатністю втримувати таланти Україна далеко в другій сотні, і це підтверджується напрямком міграції: їдуть не до нас, а від нас, навіть попри таку привабливу можливість, як 5-відсотковий податок на дохід. Утім, інші країни, які розвиваються, теж намагаються втримати свої таланти і для окремих категорій фахівців запроваджують усілякі пільгові режими, — це називається “політика конкурентоспроможності”, поряд із розвитком освіти й охорони здоров’я, створенням “інноваційних екосистем” тощо. Зокрема тому чимала частина тієї ж IТ-галузі просто не зможе конкурувати, якщо примусити її “працевлаштувати” всіх співробітників.

Якщо подивитися з цієї точки зору, то в Україні діє найбільш ринковий і ліберальний різновид такої політики: спеціальних привілеїв немає, ніхто не визначає переліку спеціальностей, сама система ФОП виконує самовідбір — зареєструватися підприємцем, узяти на себе відповідальність (між іншим, усім майном), відмовитися від державного патерналізму, оплачуваних відпусток та лікарняних, погодитися на мінімальну пенсію… Все це може собі дозволити тільки досить самостійна й високооплачувана людина. І ми як співвітчизники зацікавлені, щоб вона залишилася в Україні та, бажано, працювала легально, хай навіть і з помірним прямим податком (непрямі, нагадаю, вона платить, як і всі), а не виїхала піднімати ВВП іншої країни. А виїде ж, — на глобальному ринку праці можна вибрати й кращу державу за співвідношенням ціна/якість… Тим більше якщо буде прийнято такий закон, то інспектори (у тому числі ПФУ) отримають величезне поле для перевірок і здирництва, а багато фірм, відповідно, згорнуться й переїдуть, благо співробітники мобільні. Відповідно, і бюджет із ПФУ навряд чи отримають хоч щось додатково: еластичності ж ніхто не скасовував, як і кривої Лаффера, що випливає з неї…

Звісно, погано утримувати таланти в такий сумнівний спосіб, тому, в перспективі, треба вирівнювати умови для всіх, але тільки не в гірший бік, а в кращий. ЄСВ підлягає поетапному скасуванню, а ПДФО можна, в перспективі, скоротити до “десятини” за рахунок кращого оподаткування землі та нерухомості. Звісно, на таку реформу піде не один рік, але справа того варта: з тіні вийдуть сотні мільярдів “зарплат у конвертах”, скорочення найшкідливіших для економічного зростання податків дозволить підняти його темпи. А головне — Україна може стати “офшором” для талантів, світовим хабом, куди вони їхатимуть з інших країн, хоча б пострадянських. Ось тільки соціалізм у цьому поганий помічник…

Володимир Дубровський для Дзеркало Тижня.Україна

ВГОРУ