Для тих, хто “в танку”-2: між Сціллою і Харібдою

Україна може вийти з нинішньої кризи із більш сильними інститутами, а може й програти все.

Більше п’яти років тому, на самому початку Революції Гідності, я спробував піднятися над сутичкою на висоту аналізу — більше політологічного, ніж політико-економічного, аби зрозуміти, що ж, власне, відбувається, і куди воно нас може завести.

І пояснити “тим, хто в танку”, що відсидітися не вдасться: відбувається саме революція, і вона, прямо чи мимохідь, зачепить усіх. Те, що відбувається на цих виборах, теж може мати найпряміші (і сумні) наслідки для кожного з нас.

Зараз, правда, байдужих лишилося мало, зате фанатичні шанувальники (і такі ж фанатичні ненависники) провідних кандидатів замкнулися у своїх “танках”, з яких перспективу видно тільки у вузьку оглядову щілину, причому в кожного з них — повернену у свій бік. І ця вузькість украй небезпечна, оскільки зі свого “танка” можна прогледіти катастрофічні сценарії, а вони, на жаль, актуальні як ніколи, причому незалежно від того, котрий кандидат переможе.

Диспозиція

Те, що головний ворог України сидить у Кремлі, — незаперечний факт. Він незмірно сильніший військовою потугою (особливо це стосується ядерної зброї й авіації), але, на наше щастя, пов’язаний низкою обмежень, завдяки яким нам поки що вдається стримувати агресію. По-перше, це реакція зовнішнього світу, особливо Заходу. По-друге, це небажання дражнити власних підданих “вантажем 200”, — втім, Росії до цього не звикати; на додачу, сучасна війна для того, хто повністю панує в повітрі, закінчується швидко і з мінімальними втратами — як, наприклад, іракська кампанія 2003 р. Правда, по-третє, як засвідчила та ж кампанія, окупувати країну і змінити уряд — ще далеке не означає підкорити її: для цього треба, як мінімум, щоб окупантів зустрічали квітами. А це, своєю чергою, буває тільки тоді, коли вони приходять визволителями від справді страшної диктатури або ж на зміну хаосу та “війні всіх проти всіх”.

Таким чином, для того, щоб вирішити стратегічне завдання бодай часткового повернення “блудної доньки” в лоно імперії, Кремлю мало запустити альтернативний транзит газу в Європу та розмістити війська в Білорусі. Йому треба добитися, аби бодай частина України, а краще — більша частина (гаразд, без тих земель, які ніколи до складу імперії не входили) сприйняла інтервенцію як вирятування, а в очах Заходу її можна було виправдати гуманітарною катастрофою, громадянською війною чи фашистською диктатурою. Якщо ж цього досягти не вдасться, то імперці всіляко шкодитимуть нашому успіху, де тільки зможуть, але навряд чи наважаться на повномасштабну агресію.

Певна річ, міркуючи реалістично, при цьому не вдасться в жодному досяжному майбутньому вирішити проблему ні тліючого конфлікту на Донбасі, ні, тим більше, повернення Криму, оскільки поки що не видно на обрії тієї сили, котра змогла б примусити агресора відступити від його інтересів, тим більше що військовий конфлікт безпосередньо б’є по економічних, соціально-політичних та міжнародних позиціях України, зокрема заважає вступити в НАТО й масово залучити іноземні інвестиції. Україні лишається терпляче чекати свого часу, як колись Німеччині, і головне, щоб на той момент, який може колись випасти, вона була більш привабливою для населення тимчасово окупованих територій, ніж Росія. Інакше третій із перелічених вище пунктів вдарить уже по нас: хоч ми в такій ситуації і будемо відновлювати міжнародне право, а не порушувати, але місцевому населенню це байдуже.

Як же можна влаштувати в Україні хаос або диктатуру? Звісно, як і всюди у світі, — через посилення відчуття небезпеки та страху в поєднанні з підгодовуванням радикалів, нібито готових “навести порядок сильною рукою”. Думаю, у Кремлі вже досить добре розуміють особливості України, аби бачити всю згубність спроб побудувати “вертикаль влади” в нашій країні: в історичних “генах” у нас — “стримування і противаги”, тому такі спроби тільки розвалюють державу, як це було за Януковича. Тому безпрограшна стратегія ворога — створювати ґрунт для диктатури, а там уже як вийде. Втім, можна починати і з хаосу, що, як відомо, теж часто веде до диктатури… Ну й, звісно, розколювати громадянське суспільство по всіх можливих і неможливих, природних і штучних лініях поділу, аби знищити соціальний капітал — головного ворога імперської експансії, який дозволив українцям не тільки створити Майдан, щоб позбутися повзучої експансії, а й захиститися від відкритої її форми. Тим, хто встиг смертельно пересваритися через кандидатів на виборах, а до того — через “євробляхи”, “грантоїдів”, ФОПів, МАФи, тарифи, гендер, мову і т.д., вже не так легко буде переступити через ці бар’єри на випадок нової небезпеки…

Однак, на відміну від розвинених країн, у яких Кремль застосовує все описане вище з обмеженим успіхом, в Україні в нього є видатний союзник, свого роду “бекдор”, через який він може витворяти, практично, що-завгодно, та ще й знижуючи, місцями критично, захисні сили країни. Це, звісно ж, “громадський порядок з обмеженим доступом“, відомий також як “система”, “гідра” і т.д.

Екстрактивні інститути “обмеженого доступу”, за визначенням, ворожі основній масі людей, тому їх легко налаштувати проти власної держави. Корупція при такому громадському порядку — це не хвороба, а її невід’ємна властивість, отже, з одного боку, це посилює попередній пункт, а з іншого — боротьбу з нею можна легко провернути в руйнівний бік. Особливо зважаючи на те, що окремі з критично важливих державних інститутів корумповані дуже глибоко, якщо не всуціль, і у своєму нинішньому вигляді просто не можуть без неї, їх потрібно “перезавантажувати”. Що, своєю чергою, дуже ризиковано робити в розпал “гібридної війни”. Нарешті, властива “обмеженому доступу” т.зв. “патрональна політика“, як назвав її Генрі Гейл (тобто взаємодія не ідеологічних партій, а персональних “кланів”), набагато зрозуміліша російському офіцерові спецслужб, а отже, значно легша для впровадження й управління. Інакше кажучи, коли звернемося до комп’ютерного сленгу, наша система, успадкована від імперії, містить дуже зрозумілі її представникам уразливості, через які її запросто можна “хакнути”. Що, очевидно, і відбувається, і відбуватиметься доти, доки ми її не змінимо. Не кажучи вже про те, що доти ми не зможемо стати повноцінним членом “європейської сім’ї”, не зможемо розраховувати на швидке й стале зростання економіки тощо, а, відповідно, не зможемо й перемогти ворога в Кремлі. Тому те, що “ворог у Кремлі”, — правда, але тільки частина правди.

“Мир — це війна”

Із цих позицій, перший, досить очевидний, кремлівський сценарій — “капітуляція” — видається трохи інакшим і значно страшнішим. Припустімо, новообраний президент України використовує свої повноваження у сфері зовнішньої політики і нацбезпеки для того, аби “припинити війну”. Певна річ, сьогодні це можна зробити тільки на умовах агресора — тобто капітулювати, хоча ззовні все може видатися за повернення непідконтрольних територій, просто “на особливих умовах”. Але уявімо собі, що новий президент свій перший візит здійснює, за давньою звичкою, в Москву; і, повертаючись звідти, повторює горезвісне чемберленівське “я привіз вам мир”.

Досить багато співвітчизників це підтримають, не заглиблюючись у нюанси й не прораховуючи на кілька кроків уперед, — і дуже сильно програють. Адже точно так само, як це було з попереднім “геополітичним” протистоянням, вибором між ЄврАзЕС і ЄС, важить не так баланс прибічників і противників, як наявність непримиренних серед останніх. За даними соціології, у 2013-му близько 20% за жодних умов не погоджувалися йти під крило колишньої імперії і готові були за свій вибір боротися. Тим часом таких самих затятих противників євроінтеграції налічувалося менше 5%, причому географічно вони були зосереджені саме в Донбасі й Криму. І це визначило подальші події.

Що стосується цього питання, незгодних на такий мир не лише кількісно більше. Серед них — ветерани АТО, а також ультранаціоналісти, та й, очевидно, багато силовиків. І ті, і другі, й треті вміють воювати та добре озброєні, тоді як на капітуляцію переважно згодні пасивні миролюбні обивателі, найчастіше — пенсіонери. Тому наступним закономірним ходом може стати військовий переворот. Тим більше що до нього підштовхуватимуть кремлівські агенти, яких завжди не бракувало в середовищі ультранаціоналістів. Знову ж, співвітчизники, які щиро обурені капітуляцією, але не вміють прорахувати на кілька ходів наперед, такий переворот спочатку підтримають. Однак зрештою виявиться, що в Києві при владі — тепер уже справжня “хунта”. Тепер уже точно половина країни з цим не змириться, як і частина силовиків, котрі відмовляться визнати нелегітимного головкома, а Захід не заступиться, — як накажете пояснити виборцям підтримку хунти у ХХІ столітті посеред Європи? У результаті, отримаємо, як водиться, і ганьбу, і війну.

“Росія в Україні” — із заднього входу?

Але якщо хтось зробив із попереднього розділу висновок, що треба безумовно голосувати за того кандидата, котрий напевно не поїде капітулювати, — то теж помиляється, бо це не єдиний катастрофічний сценарій. Нітрохи не менш імовірний і нітрохи не менш катастрофічний загрожує нам, коли патріотизм як “гуртування на захист батьківщини” буде підмінений гаслом “згуртуватися навколо лідера й вибачити йому все”. А такі ж заклики з боку “владолюбців” (разом із шельмуванням опонентів як “ворогів нації” та капітулянтів) стали, на жаль, звичайною справою…

Насправді ці “хранителі” захищають не тільки й не так Україну, як згубний для неї “порядок обмеженого доступу” — наскрізь прогнилий (корумпований), гранично зрозумілий і уразливий перед імперськими “хакерами”, економічно неефективний і політично нестабільний. Так, звісно, є частина співвітчизників, переважно географічно зосереджених у західних областях, для яких незалежна Україна — фетиш, і задля цього вони готові пожертвувати і громадянськими свободами, і демократією, і економікою, і взагалі всім; і побудувати в нашій країні міні-копію путінської Росії, тільки з мовою, автокефальною (але теж державною) церквою та іншими національними символами. Це — продовження давніх традицій: Центральна Рада, а потім і Директорія, та й ОУН проголошували своїми цілями той самий соціалізм (комунізм), тільки з національним забарвленням. Не випадково після поразки УНР більшовики змогли так легко купити лояльність бунтівливої території “націонал-комунізмом”. Однак це закінчилося страшною катастрофою тоді і тепер закінчиться не краще.

Мабуть, із глобально-історичного погляду, незалежна Україна, навіть попри те, що всередині зроблена за путінським зразком обложеної фортеці, де піддані згуртувалися навколо лідера для протистояння ворогам, усе-таки трохи краща за Росію. Хоча б тому, що вона не настільки багата на легкі для видобутку концентровані природні ресурси, необхідні для підтримання успішного авторитаризму, не кажучи вже про географічну близькість до Європи та інші традиції. Але все це означає тільки те, що, якби така конструкція й могла виникнути, насправді вона стала б жалюгідною пародією на імперський зразок і проіснувала б недовго. Адже, по суті, “вертикалі” в наших традиціях ніколи добре не працювали, та й, взагалі, з бюрократією (в хорошому сенсі цього слова) кепсько. Шалених нафтогазових доходів, щоб годувати силовиків і давати жити іншим, немає й не передбачаються. Довіра до лідерів ніколи навіть не наближалася до горезвісних 85%, а до самої держави з її інститутами — на порядок нижча, ніж у Росії. Та й церква не зможе претендувати на “государеву”, хоча б тому, що вона не одна така…

Крім того, слід розуміти, що революція, яка в нас відбувається, — це не одноразовий акт, і навіть не три місяці Майдану, а процес, що займе багато років. Він і зараз триває на різних рівнях, призупинити його можуть тільки екстраординарні події — повномасштабна війна, терор, голодомор…

Кожен діяч, котрий стане на шляху цього процесу, буде неминуче зметений, хоч би яким геніальним він виявився, причому незалежно від того, чи є йому гідна заміна, своєчасно це чи ні й т.п. Стихія сліпа. І кожен такий епізод виливається в революцію “у вузькому сенсі слова”, — це, практично, неминуче чекає на будь-яку термідоріанську диктатуру, принаймні якщо вона неспроможна або готова розв’язати репресії сталінського масштабу. Тобто в нас “фортеця” довго не простоїть і закінчиться хаосом.

Але, швидше за все, до становлення такої “фортеці” навіть не дійде. Адже далеко не всі українці, навіть щирі патріоти, на це погодяться. Для більшості Україна цінна насамперед саме своїм вільним духом. Своє ставлення до узурпаторів, які ламають неугодних через коліно, українці показали двома “великими” Майданами та Податковим між ними. Тим більше що в описуваному варіанті “фортеця” означатиме збереження й консолідацію “обмеженого доступу”, з його невтримною корупцією “згори” і “затягуванням пасків” знизу, обмеженням можливостей і всім тим, проти чого ми на цих Майданах боролися. Та й більш-менш надовго затягувати паски в єдиному мобілізаційному пориві навряд чи готова навіть Галичина, не кажучи вже про решту України. Можливо, у “м’якому” варіанті, працездатне населення просто масово втече від мілітаризації та інших тягот. У логіці “фортеці” — ще й заборонити виїзд чоловікам призовного віку, що вже напевно зірве різьбу: охочих захищати таку Україну, ризикуючи життям, навряд чи назбирається багато…

Причому не тільки всередині країни: демократичним країнам, без підтримки яких жодна “фортеця” не встоїть, зі свого боку, важко буде захищати один корумпований напівавторитарний режим від іншого, такого самого, хоч би якими геополітичними мотивами це виправдовували. Навіть тепер важко уявити, як наш нинішній глава держави, якщо залишиться на другий термін, буде реалізовувати свій незаперечний дипломатичний хист (один із небагатьох його “козирів”) після всіх корупційних скандалів, гучних ляпасів союзникам та заяви про те, що боротьба з корупцією — це частина гібридної війни. І вже тим більше якщо, наприклад, у другому турі буде зафіксовано масові фальсифікації та підкуп виборців. “Наш сучий син” залишився глибоко в середині ХХ століття.

Таким чином, якщо збудуться мрії найзатятіших “порохоботів”, то, швидше за все, “фортеця” впаде зсередини. І відкриє шлях хаосу, за яким (і це другий кремлівський варіант) закономірно прийдуть загарбники — “рятівники”. Мабуть, це станеться трохи пізніше, ніж у випадку з капітуляцією, але майже так само неминуче і з абсолютно аналогічними наслідками. Можливо, такий сценарій влаштовує Путіна навіть більше, адже треба ще добудувати “Північний потік-2” і завершити аншлюс Білорусі, щоб наступати з двох боків.

Лоція

Отож підсумок другого туру виборів (принаймні як його зображають особливо затяті прибічники і противники Порошенка) влаштовує ворога в Кремлі, попри будь-які розклади.

Залишається сподіватися, що не праві ні ті, ні другі.

Що Порошенко, у разі перемоги, яка висіла на тонкому волоску, зробить для себе висновок, що “система” приречена, і єдиний вихід — демонтувати її контрольовано, згори донизу, виробивши, спільно із Заходом та вітчизняним громадянським суспільством, чіткий план, “дорожню карту” переходу до “відкритого доступу”. Ознаками цього будуть: повернення обличчям до середнього класу, який сьогодні його підтримує, плюючись та затискуючи ніс після кількох років політики “мир палацам — війна котеджам”; скасування е-декларацій для антикорупціонерів, акцизу на транспортні засоби; припинення спроб притиснути малий бізнес; справжня реформа теплокомуненерго і, взагалі, сектора енергетики (з демонополізацією).

І що Зеленський, у разі своєї перемоги, коли й поїде домовлятися з Путіним, то повернеться зі словами “я зробив усе, що міг, але Вітчизною не торгую, не для того мене обирали. Тепер давайте трудитися для перемоги”.

Найближчими роками нам належить пройти по тонкій лінії між цими двома сценаріями катастрофи: зберегти демократію, плюралізм і одночасно — згуртованість перед обличчям ворога; різко збільшити військові витрати, при цьому планомірно зменшуючи податковий тиск, щоб забезпечити зростання економіки; не розгубити і примножити кадри; зберегти й зміцнити добрі відносини з Заходом, при цьому примудрившись пояснити йому, що боротися потрібно не з корупціонерами, а з корупцією, ще точніше — з “системою”, яка її щогодини породжує. А ще — “зшивати” суспільство, навмисне й ненавмисне розколоте на дрібні шматочки кремлівськими агентами; тими, хто прагне (користуючись образною аналогією Аджемоглу і Робінсона) позбавити вітчизняного Левіафана поки що слабких кайданів, накладених на нього суспільством; “корисними ідіотами”, які добровільно й фанатично допомагають і тим, і іншим.

Майбутнє, яке об’єднує

Для цього потрібно скористатися моментом, щоб завершити конституційну реформу. Ні, не ухвалювати нову Конституцію (до цього, можливо, колись теж дійде, але зараз — точно ні), а довести до кінця ідею, закладену в нинішній. Адже насправді, як доводить згаданий вище Гейл, саме “дуальна” конструкція влади найкраще захищає від її концентрації в єдиній “вертикалі” за російсько-білорусько-казахстанським зразком. Чисто парламентська республіка, як у Молдові, стає знаряддям одного клану, варто йому захопити більшість у парламенті, навіть попри не менш глибокі, ніж у нас, європейські історичні традиції “стримувань і противаг”, на яких тільки й можливо побудувати підконтрольну народу і разом із тим ефективну державу в подібних нашій країнах (на відміну від азійських і євразійських). А “дуальна” створює два центри влади, тож навіть лояльний Гройсман, опинившись у прем’єрському кріслі, одразу розпочав свою гру. Там, де є конкуренція, з’являється гарантія для історично притаманного нам плюралізму, тому сам по собі принцип Україні цілком підходить.

Однак у наш Основний Закон Медведчук (автор поправок 2004 р.) заклав диявольську хитрість. Окрім очевидного юристам недостатньо чіткого розмежування повноважень між гілками влади, вони розподілені так, щоб наділити потенційного “євразійського” президента повним набором інструментів для неформального контролю: у його розпорядженні опиняється СБУ, де “економічні департаменти” вдень і вночі збирають компромат на друзів і ворогів — ні, не України, а особисто президента; прокуратура, яка може цьому компромату дати хід за командою згори; і вплив на судову систему — достатній, щоб засудити будь-якого невгодного і “порвати” будь-який бізнес. Тому ніяка дуальна Конституція (нагадаємо, її змінили тільки в серпні 2010 р.) не зупинила Януковича від призначення лояльного прем’єра, ратифікації Харківських угод та інших епізодів, де він ламав парламент “через коліно”. Іншими словами, підступний медведчуківський задум покликаний був штовхати Україну назад в імперію, оскільки “євразійський” переможець отримував (усупереч українській політичній культурі) усе, а “європейський” — тільки те, що належить за законом.

Саме ці інструменти й треба забрати в майбутнього президента, хоч би хто ним став. Для цього достатньо ухвалити низку законопроектів, які вже лежать у ВР або навіть уже проголосовані у першому читанні. Це, насамперед, — обрізання повноважень СБУ в частині антикорупційної діяльності (її вже здійснюють НАБУ й ДБР) і боротьби з економічною злочинністю (яка має бути зосереджена в Службі фінансових розслідувань, чи як там вона називатиметься, — головне, щоб не в сфері впливу президента). Відповідні законопроекти вже готові, причому без реформи СБУ нам не бачити членства в НАТО. Крім того, слід ухвалити низку законопроектів, передбачених Конституцією, але досі не ухвалених: реформу виборчої системи — щоб новий парламент обирався вже без мажоритарників, які традиційно підсилюють пропрезидентську більшість; а також закони про імпічмент і референдум. Можливо, до цього треба щось іще додати, тому слово за фахівцями з конституційного права й знавцями неформальних практик у цій сфері.

Питання ці стоять на порядку денному не перший рік, але жоден чинний президент не хотів давати їм хід. Нині ж ми маємо унікальне вікно можливостей, у якому якраз завдяки колосальній невизначеності з’явився шанс проштовхнути нові “правила гри”, тому що для всіх основних гравців вони стають win-win. Насправді, якщо наступний президент не зможе більше “нагинати” депутатів, зате змушений буде всерйоз боятися імпічменту, то всі побоювання щодо “здачі національних інтересів”, навіть якщо вони обґрунтовані, розіб’ються об право Ради не ратифікувати якогось там “плану Сайдіка”, хай він буде навіть тричі підписаний президентом — хоч через некомпетентність, хоч з лихого наміру. І так само важко йому буде вибірково переслідувати своїх попередників. І фракцію свою в нову Раду він, напевно, проведе, однак становитиме вона рівно стільки, скільки вийде за результатами виборів, без усіляких мажоритарників, — тобто з іншими доведеться домовлятися.

Звичайно, якщо сам Петро Олексійович пройде на другий строк, то кермувати йому буде значно важче. Зате шанси на переобрання підвищаться, оскільки відпадуть побоювання стосовно того, що він намірився будувати “фортецю”, — а вони зараз відштовхують багатьох, принаймні тих, до кого був звернений заклик “думати”. Ну й, звісно, хоча б почасти поверне собі імідж реформатора.

Депутатам, які, чого гріха таїти, переважно представляють “олігархів”, теж є сенс голосувати за такі зміни. Насамперед, зрозуміло, вони зміцнюють повноваження і незалежність законодавчої влади. Але що, можливо, ще важливіше — їхнім хазяям, як і всякому бізнесу, потрібна якщо вже не визначеність, то передбачуваність. А в умовах революції, яку переживає Україна, особисті зв’язки з можновладцями гарантують дедалі менше й менше, — і в цьому випадку цей фактор загострився майже як 2014-го. І це саме та ситуація, в якій з’являється підвищений попит на “правила гри”, оскільки невизначеності бізнес не терпить.

Претендент на президентську посаду може бути не дуже задоволений такими обмеженнями, особливо якщо за ним справді стоїть Коломойський, безумовно (як і будь-який олігарх) досвідчений у неформальних методах управління. Однак впливу останнього у ВР далеко не достатньо, щоб зупинити процес ухвалення законів, якщо інші в них зацікавлені. Втім, якщо тільки ейфорія від 30% у першому турі запаморочила не всі голови в штабі кандидата, то тверезомислячі мали б розуміти, що перемога може виявитися дуже навіть нелегкою або нетривалою: з “потоків” ніхто з доброї волі не злізе, сам ІВК, пам’ятається, озброєних бійців під “Укрнафту” підігнав, коли його намагалися “посунути”. І в такій обстановці краще добровільно зменшити ціну перемоги, ніж ризикувати втратою всього.

Подібні реформи, з високим ступенем імовірності, підтримають і громадянське суспільство, і Захід. Такий пакет може стати нашим аналогом англійської “Славної революції”, яка увінчала собою бурхливу епоху, остаточно поставивши короля під контроль парламенту. Хоча монархія і продовжувала після цього відігравати певну (і чималу) роль, але “стримування і противаги” були встановлені так, щоб не допустити абсолютизму. І саме це зробило Англію наймогутнішою державою тих часів.

Україна може вийти з нинішньої кризи із більш сильними інститутами, а може й програти все. Щоб реалізувався оптимістичний сценарій, прибічники капітуляції, як і прибічники консервації “системи” в “фортеці” мають усвідомити простий факт: історія рухається своїм звичаєм і безжально змітає всіх, хто стає на її шляху або, тим більше, намагається повернути її назад. Виграють ті, хто заздалегідь готується до неминучих змін і сприяє їм. Візьміть хоча б нещодавню історію краху СРСР: найбільше програли твердолобі комуністи, які до кінця чіплялися за свою ідеологію й імперське мислення. А ті, хто заздалегідь готувався до ринкових відносин і незалежності, стали провідними гравцями нових часів. У нашому випадку і імперія, і “обмежений доступ” в Україні доживають останні роки. Історія жорстоко покарає тих, хто намагатиметься їх законсервувати. На жаль, постраждають при цьому не тільки вони…

Володимир Дубровський для “Дзеркала тижня”

ВГОРУ