Арешти за “несанкціоновані” вуличні протести. Коли це нарешті припиниться? – Михайло Каменєв

Позначки:

В Україні свобода зібрань є особливо важливою цінністю. Це довели, зокрема, і події Революції Гідності. Втім, законодавство досі містить архаїчні неправові норми щодо адміністративної відповідальності учасників та організаторів таких зібрань. А нова поліція зрідка, але все таки їх і застосовує.

30 січня Дніпровський районний суд міста Києва закрив за відсутністю складу адміністративного правопорушення справу проти активіста Сергія Стерненка, який за день до цього проводив мирну акцію протесту біля місця проведення форуму Петра Порошенка. Зібрання було частиною кампанії щодо притягнення до відповідальності замовників вбивства Катерини Гандзюк.

На жаль, це не єдиний випадок після перемоги Революції Гідності, коли до відповідальності намагаються притягнути учасників мирного зібрання, які нічого не порушували.

Сергія судили за статтею 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення – «Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Ця стаття з’явилась в Кодексі ще в 1988 році на завершальному етапі існування Радянського Союзу, коли республіки були охоплені масовими вуличними демонстраціями. І її норми були призначені для забезпечення виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». Цей Указ вперше в історії країни совєтів визначив правила проведення мирних зібрань.

Чому цього регулювання не було у попередні майже 70 років? Бо свобода зібрань була бутафорією, пустою декларацією, яка перепливала з однієї радянської конституції до іншої, але жодним змістом не наповнювалась. Виступи, як правило, обмежувались парою незгодних, яких миттєво пакувала міліція та потім засуджувала до років ув’язнення чи утримання в психіатричних закладах («демонстрація сімох») або ж це могли бути великі протести, які закінчувались арештами (акція протесту євангельських християн-баптистів у 1966 р. зібрала 500 учасників, з яких понад 30, в результаті, були засуджені до позбавлення волі на строк від одного до трьох років), чи жорстко розганялись із застосуванням вогнепальної зброї (Тбіліські події 1956 р., Новочеркаський розстріл у 1962 р., придушення повстання в Кривому Розі у 1963р.). Всі інші мітинги та демонстрації або були організовані комуністичною владою, або нею ж прямо підтримані.

Отже, з 1988 р. в Україні існував порядок організації і проведення мирних зібрань. Це тривало до 1996 р., коли парламент прийняв Конституцію України. Вона містить ст. 39, що гарантує свободу зібрань. Українська Конституція принципово змінила ситуацію з вуличними протестами. Указ 1988 р. передбачав дозвільний порядок проведення зібрань, десятиденний строк подання заявки для отримання дозволу, наділяв чиновників правом на власний розсуд припиняти будь-яке зібрання. Наша Конституція натомість встановлює повідомчий порядок проведення зібрань, не містить жодних строків такого сповіщення, свобода зібрань може бути обмежена лише судом відповідно до закону. Тобто в Україні немає «несанкціонованих» зібрань, оскільки нема кому їх «санкціонувати». Жартома можна визнати, що всі зібрання в нас «санкціоновані».

Крім того, необов’язковим є і сповіщення (повідомлення) органів влади чи місцевого самоврядування про проведення зібрання. Європейський суд з прав людини, практика котрого є одним з джерел права в Україні, чітко визначив, що можуть бути спонтанні зібрання, про які об’єктивно неможливо повідомити (рішення у справі «Букта та інші проти Угорщини»). Разом з тим та з огляду на формулювання ст. 39 Конституції України «…про які сповіщають…», а не «зобов’язані сповістити», можна констатувати, що сповіщення (повідомлення) є не обов’язком, а правом громадян. І за загальним правилом сповіщення (повідомлення) має бути гарантією для громадянина, що держава виконає покладені на неї позитивні зобов’язання та захистить мирне зібрання і сприятиме його проведенню. Тобто сповіщати (повідомляти) про проведення мирного зібрання варто тільки тоді, коли в тому є потреба у його організатора.

Здавалось би, для всіх мало стати зрозумілим, що Указ 1988 р. втратив чинність через невідповідність Конституції України. Та де там! Він і далі активно застосовувався – на його підставі засуджували активістів за порушення вже неіснуючого «порядку організації і проведення», суди обмежували та забороняли мітинги та демонстрації, міські ради приймали власні положення, намагаючись ще сильніше зарегулювати та обмежити свободу таких зібрань.

Навіть найвищі державні органи не були спроможні розібратись у ситуації та ганебно вказували на чинність Указу 1988 р. – це зробили Мін’юст в листі «Щодо правового регулювання проведення мирних заходів» від 26 листопада 2009 р. та Верховний Суд України в узагальненні «Практика розгляду судами справ про адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління (ст. 185-185-2 КпАП)».

Була надія, що це стане саме собою зрозумілим у 2012 р., коли Пленум Вищого адміністративного суду затвердив «Довідку щодо вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами законодавства під час розгляду та вирішення впродовж 2010–2011 років справ стосовно реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо)». У довідці, яку склав Михайло Смокович, тоді Секретар Пленуму та суддя ВАСУ, а нині – Голова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, було прямо вказано на помилковість застосування Указу 1988 р. Але ні, це не допомогло.

Європейський суд з прав людини у 2013 році у справах «Вєренцов проти України» та «Шмушкович проти України» чітко вказав на неможливість застосування Указу 1988 р., хоча це не суттєво змінило ситуацію – міліція (а потім і поліція) та суди і далі завзято застосовували радянський указ. Тобто і рішення ЄСПЛ не допомогло.

Разом з колегами-експертами з громадського сектору та дружніми народними депутатами ми все шукали, як же виправити ситуацію. І нічого путнього не виходило – Верховна Рада України не могла скасовувати чи визнавати нечинність актів інших парламентів та їх органів (саме таким була Президія Верховної Ради СРСР), а Конституційний Суд України на той час також доктринально був обмежений виключно актами національного законодавства. Прийняття спеціального закону про протести, яким би свобода зібрань однозначно була обмежена, нас теж не влаштовувало (та й зараз не влаштовує, звісно).

Тільки у 2016 р. завдяки принциповій позиції Станіслава Шевчука – нинішнього Голови Конституційного Суду України, а тоді доповідача у справі щодо релігійних зібрань, було визнано неконституційність Указу 1988 р.. З того часу лише декілька разів Указ зустрічався у протоколах про адмінправопорушення та судових рішеннях. Зрозуміло, якими епітетами можна наділити поліцейських та суддів, які досі посилаються на цей радянський неконституційний викопний архаїзм.

Але ст. 185-1 КУпАП пережила і проголошення незалежності України, і Конституцію України 1996 р., і обидва майдани. Більше того, пережила і досі застосовується. Попри те, що ЄСПЛ у вищезгаданих рішеннях у справах «Вєренцов проти України» та «Шмушкович проти України» встановив, що будь-який випадок притягнення до відповідальності за цією нормою порушуватиме ст. 7 європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка забороняє покарання, не передбачене законом. А в нашому випадку це саме так, адже не можна засудити людину за порушення неіснуючого порядку.

Якою ж була статистика застосування цієї статті?

Кількість справ, які були розглянуті в судах за останні 22 роки постійно змінювалась. Піки активності по цій статті траплялись і в часи дещо авторитарного Кучми, і при ліберальному Ющенку, і при недодиктаторі Януковичу. Найголовніше – після репресій у 2013 р. та перемоги Революції Гідності, рішень Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України статистика стрімко впала вниз. Проте досі на рік трапляється десяток справ, по яких навіть притягують до відповідальності. Правда, з 2015 р. не було жодного засудження до адміністративного арешту – тільки попередження та дрібні штрафи. Статистики за минулий рік досі немає.

Попередні графіки показували кількість осіб, щодо яких суди розглянули справи. А ось тут можна побачити, скільки загалом адміністративних матеріалів цієї категорії міліція/поліція направляла до судів у 2008-2017 рр. На зображенні видно, що значний відсоток справ взагалі не доходили до розгляду та повертались в міліцію/поліцію для належного оформлення.

Навіть якщо ст. 185-1 КУпАП припинять застосовувати поліцейські та судді, вона все одно залишиться метафоричною рушницею на стіні, яка чекатиме другої дії, щоб вистрелити. Бо саме її існування у національному законодавстві чинить стримуючу дію та має охолоджуючий ефект для активістів по всій країні.

Вирішенням має стати внесення змін до статті. Адміністративна відповідальність має бути тільки за невиконання судового рішення про обмеження свободи зібрань. Відповідно, санкція має бути невеликою і аж ніяк це передбачати адміністративний арешт. Чому саме так? Щоб активісти, які не виконують судове рішення про обмеження свободи зібрань, не підпадали під дію ст. 382 Кримінального кодексу України, котра за невиконання судового рішення передбачає покарання штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 8500 до 17000 гривень) або позбавленням волі на строк до трьох років. Пам’ятаю, у 2013 р. коли після проведення мітингу під Генеральною прокуратурою України я опинився в Печерському райвідділі міліції, щодо мене та декількох колег відкрили кримінальне провадження за цією статтею. Судячи з усього, це єдиний випадок в історії мирних зібрань в Україні. Але це лише акція залякування, яку міліціонери були вимушені влаштувати, адже офіцерів правосуддя на Різницькій дратували протести під їхніми вікнами. Кримінальне провадження закрили наступного ж дня, хоч ми і свідомо підписали зізнання у вчиненні злочину.

Стаття 185-1 КУпАП є частиною морально застарілого Кодексу, прийнятого ще в 1984р. та сконструйованого для радянської республіки, де не те що свободи не було, а й навіть перебудова та гласність ще не майоріли на обрії. Українське законодавство досі буксує в древніх нормах – крім КУпАП є і Житловий кодекс, Кодекс законів про працю та ще десятки законів, указів та інших актів мертвої держави. Давно час вже перерізати цю пуповину, що з’єднує нову вільну та незалежну Україну з тюрмою народів.

Михайло Каменєв для Lb.ua

ВГОРУ