Злата Симоненко про “Похибку Лозового”

Злата Симоненко для Цензор.Реформ

У листопаді виповнюється 5 років новому Кримінальному процесуальному кодексу, що позитивно схвалений експертами Ради Європи як такий, що відповідав стандартам європейських країн. За ці роки до нього було внесено більше 40 змін. Втім зміни від 3 жовтня зруйнували останні ідеї, які були закладені в цьому Кодексі. Зокрема, гучна поправка №109 яка була лише примхою депутатів, котрі забажали будь-якими методами закрити кримінальні провадження проти них або їх колег.

Поправку №109 до КПК України запропонував народний депутат Андрій Лозовий. Вона робить неефективним будь-яке досудове розслідування, в тому числі розслідування подій на Майдані, затримання корупціонерів, розкриття фінансових махінацій тощо.

Які ключові ризики закладені в поправці Лозового?

Щодо нового порядку обчислення строків досудового розслідування

Захищаючи свою поправку, Андрій Лозовий енергійно апелює до європейського вектору державного розвитку та практики Європейського суду з прав людини, а також називає чинний порядок обчислення строків досудового розслідування архаїчним та суперечливим.

По-перше, з останнім твердженнями народного депутата погодитись взагалі неможливо, оскільки чинний КПК та його положення щодо початку досудового розслідування є цілком обґрунтованими: досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Жодних інших стадій початку досудового розслідування кримінальний процесуальний закон не передбачає.

Певно, народний обранець сплутав зі строками закінчення досудового розслідування, де вираховується кінцевий строк для закриття кримінального провадження або передання обвинувального акту до суду з моменту повідомлення особі про підозру, а тому посилання на те, що своєю поправкою він врегулював початок досудового розслідування, є сумнівним.

По-друге, у цивілізованих державах строки досудового розслідування обмежуються кримінальним законом, а не кримінальним процесуальним. Тобто сторона обвинувачення діє в межах строків притягнення до кримінальної відповідальності, а не “строків слідства”. Процесуальні строки, у більшості європейських країн, зокрема, встановлені лише для процесуальних заходів (слідчих та розшукових дій, а також заходів забезпечення кримінального провадження). Строки досудового розслідування в тому вигляді, як вони передбачені в чинному КПК, є усіченим відтворенням радянської практики. Натомість народний депутат пропонує повернутися до повного відтворення. Іншими словами, пропонує укорінити архаїзм суто совкового типу, а не навпаки.

По-третє, практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) не містить тверджень про конкретні строки досудового розслідування. Вона містить критерії оцінки та загальновизнані засади ефективності досудового розслідування. Однією з таких засад є розумні строки. Ефективність досудового розслідування та розумні строки є взаємопов’язаними. Однак, оперативність та розумна швидкість є лише однією зі складових ефективності. При цьому оперативність не має сама по собі нести загрозу ефективності, бо не є самоціллю. Адже основними завданням кримінального провадження є захист людини від кримінального правопорушення, і швидке, але неефективне, досудове розслідування не зможе гарантувати виконання цього завдання.

Разом з тим, досудове розслідування не має тривати невизначений період часу. Але тривалість має оцінюватися на підставі ряду критеріїв, а не на підставі одного. Відтак, незважаючи на посилання на практику ЄСПЛ, народний обранець, фактично, пропонує відмовитися від категорії “розумних строків” та відповідних критеріїв, натомість замінивши їх на формальні “обмежені законом строки”. Навряд чи це вкладається в логіку європейського вектору державного розвитку.

Яскравим підтвердженням відсутності конкретизації “розумних строків” досудового розслідування у практиці ЄСПЛ є справа “Меріт проти України”, де суд вказує, що у кримінальних справах “розумний строк”, передбачений ст. 6 Конвенції, починається з того часу, коли особі було висунуте обвинувачення; це може статись як до моменту розгляду справи в суді, так і з дня арешту, дня, коли відповідна особа була офіційно повідомлена, що проти неї висунуте обвинувачення у справі, або з дня, коли було розпочато попереднє слідство (досудове розслідування).

 Тобто ЄСПЛ стоїть на позиції, що поняття “розумності строку” досудового розслідування є узагальненим та багатокомпонентним, і вираховується з низку критеріїв, де момент повідомлення про підозру, як і момент початку досудового розслідування, береться до уваги поряд з іншими. А тому інтерпретація народним депутатом практики ЄСПЛ є повністю хибною.

 Щодо оскарження повідомлення про підозру

Сам факт повідомлення особи про підозру не обмежує права людини, як і не обтяжує її свободи у інший спосіб. Серед обов’язків підозрюваного, що передбачені ч.7 ст.42 КПК, немає жодного, який би мав ексклюзивний характер. Пункт 1 ч.7 цієї статті вказує на потребу з’являтися за викликом слідчого/прокурора, а пункт 3 стосується виконання законних вимог слідчого/прокурора. Ці обов’язки є універсальними для кожної особи, до якої слідчий/прокурор звернеться з викликом або законною вимогою. Пункт 2 передбачає обов’язок виконувати рішення слідчого судді. Так само: такий обов’язок стосується всіх без виключення. Пункт 4 ч.7 цієї статті взагалі не стосується підозрюваного, він стосується лише обвинуваченого.

Наразі усі процесуальні дії, які обмежують права людини (слідчі та розшукові дії, а також заходи забезпечення кримінального провадження) і так проводяться лише з дозволу слідчого судді. Тому тези Андрія Лозового про брак судового контролю є відвертим обманом.

Збентеженість народного депутата України з приводу репутації та становища людини, яку повідомили про підозру, без сумніву, ґрунтується не на недосконалості чинної редакції кримінального процесуального закону, а на варварській практиці, яку насаджують теперішні керівники прокуратури. Тавруючи у своїх публічних висловлюваннях людину, яку повідомили про підозру, “злочинцем/зловмисником”, чи то “корупціонером/хабарником”, представники сторони обвинувачення і наразі діють всупереч презумпції невинуватості та несуть відповідальність за такі дії. Крім того, Кримінальним кодексом вже не перший рік передбачена відповідальність за притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372).

До того ж стигматизація в українському суспільстві сягнула такого рівня, що навіть після ухвалення виправдувального вироку, людина, яку підозрювала сторони обвинувачення, решту життя буде нести цей тягар та мати відповідні труднощі. Рішення слідчого судді про перегляд повідомлення про підозру буде мати ще менший згладжуючий вплив. Адже слідчий суддя, на відміну від суду, який розглядає обвинувачення, не матиме тієї кількості доказів, як б давали можливість говорити про повноту розгляду справи та про належні підстави для “зняття звинувачень”.

Щодо звуження засади змагальності при призначенні експертизи

Ядром засади змагальності є свобода вибору засобів доказування. Тобто йдеться про найсуттєвіше зниження перешкод, якими можуть виступати певні процедури, під час вибору цих засобів, за умови що для встановлення таких перешкод не має серйозних підстав. Процесуальні перешкоди (обмеження, гарантії), які стосуються примусових заходів, що доступні стороні обвинувачення, мають такі підстави: вони є втручанням у права людини. Коли ж такого втручання немає, то, відповідно, і підстав для таких перешкод немає. Призначення експертизи відбувається на основі матеріалів, які й так вже наявні у сторони, яка її ініціює. Більше того, якщо експерту потрібні додаткові матеріали або доступ до речей чи приміщень, які можуть бути отримані лише примусово, то сторона має отримати його лише з дозволу слідчого судді. Відтак, судовий контроль і тут присутній вже.

Обмеження для сторони захисту, яке запропонував народний обранець, взагалі виглядає безпідставним. Незважаючи на проголошення рівності сторін, сторона захисту має значно слабший арсенал засобів доказування, порівняно зі стороною обвинувачення. При цьому, нерідко саме висновки експертиз, які оперативно ініціювала сторона захисту, дозволяють запобігти тривалому та обтяжливому для всіх сторін процесу. Крім того, будь-який захисник, прокурор та слідчий підтвердять: клопотання сторін, зокрема ті, строк розгляду яких чітко унормований законом, розглядають протягом тривалого періоду, всупереч встановленим строкам. Навіть питання про обрання запобіжних заходів не є виключенням з цього. Оскільки суди перевантажені.

Водночас, визначальний аспект полягає у тому, що процедура з “поправки Лозового” насамперед дезорієнтує самих слідчих суддів. Вони просто не можуть собі уявити, які ж питання має вирішити та якими критеріями має керуватися слідчий суддя при розгляді клопотання сторони про проведення експертизи. Яка їхня роль у цій справі? Як бути з принципом юридичної визначеності? Чим вони можуть сприяти виконанню завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК), приймаючи рішення про призначення експертизи? Чому мають запобігти? Що утвердити? Себто, Андрій Лозовий запропонував процедуру, яка позбавлена будь-якого сенсу та мети.

Дуже хочеться, аби висновки з розглянутої ситуації робили передовсім самі народні обранці. Адже необмірковані ситуативні поправки та пропозиції у сфері кримінальної юстиції здатні спричинити по-справжньому катастрофічні наслідки, подолати які згодом може забракнути можливості.

Злата Симоненко для Цензор.Реформ

ВГОРУ