Сергій Рябенко: “Друга світова” чи “Велика Вітчизняна”: термін таки має значення

Позначки:

Сергій Рябенко для Укрінформ

Історія, що виразно демонструє – радянські пропагандистські міфи насправді значно небезпечніші, аніж здаються на перший погляд

У 2015 році Верховна Рада ухвалила пакет законів з декомунізації. Один із них увічнював перемогу над нацизмом у Другій світовій війні та уперше запроваджував на законодавчому рівні термін «Друга світова війна 1939-1945 років» замість існуючого до того часу радянського пропагандистського терміну «Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років».

Противники декомунізації, яка з 2015 року проводиться в Україні, намагаються переконати суспільство, що зміна радянських термінів і назв ні на що не впливає. Мовляв, краще б економіку розвивали, а як війну називати, Друга світова чи «Велика Вітчизняна» – різниці немає. І так зрозуміло, що «діди» Гітлера перемогли. Втім, є люди, на чию долю визначення цих термінів, а відтак, часових рамок війни, має безпосередній вплив. Це – ветерани, які брали участь у Другій світовій. Приймаючи концепт «Великої Вітчизняної» ми не тільки застрягаємо в радянському понятійному полі, але й лишаємо поза полем зору тих, хто воювали у 1939-1941 роках.

Про походження назви «Велика Вітчизняна війна» написано багато. Цей термін прямо пов’язаний із радянським міфом, нібито СРСР завжди боровся за мир, а у війну вступив лише після «віроломного» та «без оголошення війни» нападу Німеччини 22 червня 1941 року. На цей міф, мов кільця на палю, нанизувалися інші міфи. Зокрема й такий, що у радянські часи на державному рівні завжди вшановували ветеранів війни та надавали їм від держави різноманітні пільги та виплати.

Однак насправді комуністична пропаганда ділила ветеранів Другої світової війни на дві нерівні групи. До першої належали ті, хто воював проти нацистів у 1941—1945 роках під час так званої «Великої Вітчизняної війни». Ці ветерани вважалися «правильними». Їхня присутність на трибунах, під час заходів, присвячених перемозі над Німеччиною, мала надавати радянському керівництву додаткової «легітимності» в очах населення СРСР. У часи Брежнєва та його наступників ця група ветеранів навіть отримувала від держави певні соціальні виплати.

Але існувала друга група ветеранів. Це були ті, що воювали у лавах Червоної армії у 1939—1941 роках. Комуністична пропаганда називала цей період «передвоєнним», мовляв, тоді Радянський Союз не воював, а лише всіма силами намагався «відтягнути» початок війни. Факти говорять про інше – саме у ці роки Москва була союзником Берліна. І саме у ці роки СРСР здійснив кілька так званих «визвольних походів», а по суті актів воєнної агресії проти сусідніх держав – напад на Польщу та її поділ разом із Німеччиною, анексія країн Балтії, Бессарабії та Північної Буковини, та, найголовніше, війну проти Фінляндії.

За змову Гітлера і Сталіна та «геополітичні» амбіції Кремля змушені були проливати кров прості українці, мобілізовані до лав Червоної армії. Багато з них під час бойових дій 1939—1941 років загинули на чужині або ж зазнали поранень, унаслідок яких отримали інвалідність.

Про цих людей комуністична пропаганда воліла зайвий раз не згадувати. Адже саме їхнє існування ламало головний пропагандистський міф про час вступу СРСР у Другу світову війну та його справжню роль у подіях так званого «передвоєнного періоду». Саме тому ця група ветеранів не отримувала від держави ні відповідного статусу, ні виплат, ні пільг.

З відновленням незалежності України ситуація майже не змінилася.

Тільки з ухваленням Верховною Радою пакету декомунізаційних законів з’явилися сподівання на вирішення проблеми. Саме після цього до Українського інституту національної пам’яті звернулася жінка, яка розповіла історію своєї на той момент 98-річної мами. Під час радянсько-фінської війни 1939—1940 років та отримала інвалідність, однак за часів СРСР навіть за наявності необхідних документів так і не змогла отримати відповідний статус. Адже офіційно ветеранів тієї війни для Радянського Союзу не існувало.

Тривалий час жінка не могла добитися статусу особи з інвалідністю унаслідок війни й у незалежній Україні. Адже донедавна у Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» вживався все той же радянський пропагандистський термін «Велика Вітчизняна війна 1941—1945 років», а період 1939—1941 років не згадувався узагалі.

У 2017 році нарешті були внесені зміни й у закон про статус ветеранів війни. Термін «Велика Вітчизняна» замінили на «Другу світову», а хронологічні межі – на 1939—1945 роки. Втім, виявилося, що змін у законодавстві було недостатньо. Окремим чиновникам довелося пояснювати начебто очевидні речі – що радянсько-фінська війна була складовою Другої світової війни. Це і зробив Український інститут національної пам’яті у відповідь на звернення жінки. Сподіваємося, що цей прецедент матиме вплив на подальші рішення в рамках цього закону.

Лише після цього органи соціального захисту нарешті визнали 99-річну учасницю радянсько-фінської війни особою з інвалідністю унаслідок війни та видали їй посвідчення ветерана війни. Саме зміна, здавалося б, тільки формулювань має безпосередній вплив на дію законів.

Ця історія яскраво показує, що радянські пропагандистські міфи насправді значно небезпечніші, ніж здаються на перший погляд. І що дуже часто вони мають безпосередній вплив на долю конкретної людини.

Сергій Рябенко для Укрінформ

ВГОРУ