Сергій Галетій: Чому ж їм не прикро за державу?

Сергій Галетій для Hvylya.net 

Нарешті знайшов відповідь, чому дітей бажано годинами тримати у загадковому та страхітливому казковому світі, зокрема у королівствах кривих дзеркал чи інших спотворених світах, а краще у всіляких жахах, через книжки або фільми. Бо без цього психологічного натаскування виходити в теперішнє буття ― це так само небезпечно, як переходити жваву трасу на червоне світло ― зіткнення можуть призвести до непоправних наслідків. В щоденних реаліях України без такого муштрування уникнути схожих згубних наслідків взагалі неможливо. Тут куди не повернешся, що не зачепиш ― усюди виявляєш величезну купу негараздів і алогічного сплетіння стану речей, які щосили втягують свідомість у хронічний когнітивний дисонанс. І як раніше, пригадуючи, що стикався з дещо подібним, мозок захищається від цього твердженнями: «цього просто не може бути», «це якась примара», «це зараз минеться».

Ось так з отроцтва ми привчаємося постійно обманювати себе й жити у дійсно спотвореному світі. Але не у казці. Наведу один приклад. В Україні у 2016 році зібрано 0,06 євро роялті (платежів за використання авторських і суміжних прав) на кожного мешканця країни, тобто у цілому біля 2,6 мільйона євро, що є настільки дрібною сумою, що коментувати цей приголомшливий факт заважають емоції, які від нього одразу зашкалюють. Порівняймо, у маленькій Литві — 2,36 євро на особу (7,1 млн), у Польщі — 2,7 євро (104,2 млн), в Угорщині — 6,3 євро (10,9 млн), а на лідерів цього рейтингу дивитися просто небезпечно: у Франції — 16,6 євро (1 109,5 млн), Данії — 23,6 євро (128,6 млн), а на першому місці Швейцарія — 28,5 євро (237,7 млн). Загальні ж збори роялті за даними опублікованого Міжнародною Конфедерацією спільнот авторів і композиторів (CISAC) звіту про діяльність організацій колективного управління майновими правами (ОКУ) за 2016 рік склали 9,2 мільярда євро. До речі, суттєво підвищились збори у цифровій сфері ― після підписання договорів між великими світовими ОКУ і кількома великими онлайн-платформами.

Це значить, що в усьому світі збір та виплата роялті є вагомим джерелом статків креативного класу. Також ОКУ надають підтримку для цілої низки культурних та мистецьких проектів.

Ці організації (ОКУ) ― єдиний ефективний механізм, через який відбувається рух потоків винагороди за використання творів і об’єктів суміжних прав від користувачів, які таке використання здійснюють, до авторів і суб’єктів суміжних прав (виконавців та виробників першого запису твору), які дозволяють їм це зробити, але при цьому прямих стосунків з ними не мають. Позаяк всі перелічені особи та об’єкти обчислюються в межах країни за один день споживання творчого і розважального контенту десятками тисяч імен і назв. І одиниці ОКУ, маючи колективні та довготривалі угоди й з тими, й з іншими чи на підставі повноважень згідно з нормами закону, ― як шестерні ― забезпечують збирання винагороди з одних й розподілення та її виплати іншим.

Наступною особливістю цього інституту суспільних відносин є те, що ОКУ усувають природний конфлікт інтересів між цими категоріями суб’єктів, а також між творчими секторами при розподіленні винагороди. І ще одне принципове поняття слід додати. Як відомо, створення певних творів відбувається за участю більш, ніж однієї людини (наприклад, аудіовізуальні твори ― фільми; музичні твори) й поширення яких здійснюється за допомогою різних технічних засобів і пристроїв, через які доставляється і відображається (програється) запис твору (чи його примірника). Є певна кількість таких способів використання твору: кінотеатр, телебачення, радіо, інтернет, плеєри… Суттєвим аспектом тут є те, що, коли ви використовуєте такий твір, то обов’язково при цьому використовуєте об’єкти суміжних прав. Це як дві сторони однієї медалі. Вони невіддільні одне від одного. І навпаки цей принцип також спрацьовує: якщо ви стикаєтеся з визначенням «використання об’єктів суміжних прав» ― це означає, що одночасно відбувається використання творів. Відтак, будь-яке унормування, яким чином платити винагороду за використання об’єктів суміжних прав, має бути враховане і для об’єктів авторського права й навпаки, чого завжди вимагає така залежність (їх взаємопов’язаність). Тому дисбалансів чи будь-яких інших підстав для утворення конфліктів допускати не можна.

Звісно, як і в багатьох інших сферах, дотепер в Україні цей механізм знаходиться у недорозвиненому стані. Багато років він ледь жевріє. Хаос у розподілі категорій прав (відповідальності за певний творчий сектор і способи використання) та категорій суб’єктів, непрозорість і безконтрольність діяльності ОКУ, тотальне ігнорування своїх обов’язків користувачами, дірява система захисту прав авторів та інших правовласників; і решта недоліків — ось що засмоктує цю царину у злидні. Причина цієї спотвореності відома — бракує дієвого законодавчого унормування (необхідних «правил гри»). І з намаганнями цю проблему вирішити ми стикаємося перманентно, але всі ці спроби виявляються хибними, до бажаних результатів вони досі не призвели.

Я тут впевнений, що витягти нарешті цей, надміру перевантажений негараздами, віз колективного управління зі злиднів можна лише за умови, що будуть задіяні усі чотири «колеса» разом — аніяк інакше.

Перше — упорядкування відповідальності — доречне розподілення основних сфер обов’язкового (де всі, без винятку, правовласники передають свої права) та розширеного колективного управління (де правовласники за законом передають, але потім за власним бажанням можуть відкликати свої права й управляти ними окремо). Як вони будуть сформульовані, скільки цих сфер і до якого з них увійдуть, як будуть визначатися ОКУ, що отримають повноваження управляти цими правами тощо.

Друге — гармонізація з європейськими нормами та актуальними практиками — передусім відповідність вимогам Директиви ЄС (2014/26/ЄС). Внесення більшості настанов та їхнє адекватне викладення, щоб їх надалі можна було застосувати.

Третє — прив’язка до місцевості або тонка настройка — врахування у законопроекті специфіки цієї діяльності саме в контексті місцевих обставин і потреб (розв’язання важливих галузевих проблемних питань, які завжди були каменем спотикання).

І четверте — належне підґрунтя й оточення — внесення змін до чинного законодавства, позаяк чорних (усунення суперечностей і недоліків) і білих (латання пробілів і подолання недомовок) плям зараз чимало, отже без їх вичищення нам не обійтися, у тому числі щодо усунення неоднозначності правового статусу ОКУ.

Водночас, необхідно «себе» правильно спрямувати — слід представляти інтереси всіх творчих секторів, без дискримінації на перевагу якоїсь однієї сфери (зокрема музичної), як це, зазвичай, намагаються проштовхувати.

Втім на розгляді у Верховній Раді знаходяться [станом до 28.12.2017 — прим.автора] аж чотири законопроекти: № 7014, № 7014-1, № 7029 і № 7029-1, які начебто мають виконати оцю рятівну місію. Головна формальна відмінність між цими проектами полягає в тому, що у двох перших з них діяльність у сфері колективного управління пропонується врегулювати шляхом внесення змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права», а у проектах № 7029 і № 7029-1 — в окремому законі.

Другий підхід вважаю більш вдалим, оскільки він дозволяє системно і докладно розкласти по поличках усі необхідні приписи щодо цього інституту. Це може бути біля десяти розділів розподілених десь на сімдесят статей. Тому запихатиувесь такий зміст в один розділ, де є всього п’ять можливих номерів статей, додаючи числові індекси, як це чинять у першому випадку — вкрай незручно (і хоча у проектах лише двадцять чотири статті — все одно виходить незграбно). Тоді вже треба робити повністю іншу редакцію закону про авторське право і суміжні права. Але яка з цього користь? Є багато прикладів, де окремий суспільний інститут, що належить до якоїсь царини, має власне законодавче забезпечення. Приміром, у культурі: кінематограф (тут, навіть, не один), театри, бібліотеки, музеї — мають свої закони; або в економіці: банки, інвестиційні фонди, кредитні спілки — теж не ображені; й так далі. Це питання не принципове: чи в одному тексті чи в різних. Головне, що воно не може бути аргументом проти заперечення іншого варіанту.

До речі, у цьому законодавчому забігу є і неформальна відмінність. Три з них (№№ 7014, 7014-1 і 7029-1) успадковують нещодавно відкликаний № 4461, який підняв цілу хвилю багатоголосногоi внутрішнього і зовнішньогоii спротиву (нагадаю: таких відомих міжнародних організацій, як CISAC, GESAC, ICMP і IFPI, а також Єврокомісара з торгівлі Сесілії Мальмстрьом, які направили українським можновладцям письмові звернення отямитися), та який нашкодив державі тим, що додав аргументів залишити Україну серед лідерів країн-піратів у «Списку 301» уряду США за висновком Міжнародної спілки інтелектуальної власності (IIPA, стор.69iii).

Цей кострубатий законопроект подавали пани депутати Є. Рибчинський і О. Опанасенко, які, після цього, певне, не поділили, чия ж заслуга у цих «здобутках» більша, і на цьому посварилися. Тепер пан Опанасенко крокує окремою колоною, встигаючи одночасно зайняти альтернативну позицію і до свого колишнього колеги (пан Рибчинський — ініціатор № 7014), й до конкуруючого угруповання, яке стоїть за проектом № 7029, склад якого на мить навіть стискає дихання від вау-ефекту через його бездоганну лобістську потужність, а саме: М. Іонової, О. Кондратюк, І. Геращенко, О. Співаковського, М. Княжицького, І. Гриніва і В. Галасюка. Зрозуміло, що оцінивши до якої впливової когорти треба буде апелювати, пан Опанасенко, маючи змагальну загартованість, з відповіддю не забарився, долучивши (за тиждень наприкінці серпня!) до складу ініціаторів № 7029-1 ще п’ятьох депутатів: В. Сюмар, О. Ляшка, Д. Лубінця, С. Рудика і Т. Креміня. Отакі захоплюючи драматичні колізії відбуваються у законодавчому процесі, як у бойовику. Шкода, таку б енергію та на добру справу, оскільки зараз ситуація дійсно кепська. Кожен з цих законопроектів настільки рясніє недоліками, що у мене тут виникає лише одне не дивне запитання: скільки ж можна наступати на одні й ті самі граблі?

Отже, переходимо до основної страви ― наведу аргументи, що з ними не так, по кожному з заявлених вище чотирьох «тестів».

У першому. Кожен з цих законопроектів погано приховує прагненнясформувати вже ідеальні умови для шахрайської оборудки, яку в чинному законодавстві утворила 43 стаття Закону України «Про авторське право і суміжні права». Йдеться саме про той дисбаланс, про який вище я застерігав. Способів вторинного використання, що ховаються за визначенням «опублікованих з комерційною метою» ― коли взаємопов’язані об’єкти майнових прав мають різні наслідки: для суб’єктів суміжних прав винагорода передбачається, проте винагорода авторам за таке спровоковане додаткове публічне поширення твору ніде не згадується.

Така можливість вторинного використання фонограм та зафіксованих у них виконань в міжнародних угодах супроводжується двома застереженнями: по-перше, застосовувати цю норму чи ні ― віддається на розсуд держави (точно не для нашого рівня правової культури), а по-друге ― вимагається не завдати шкоди законним інтересам авторів. Але у нас до цих настанов ніхто не дослухався. Авторів викреслили з учасників розподілу цього «пирога» (бо їхні права нібито вичерпуються), а до самої норми очманіли руки законодавців докрутили, що таке використання можна робити без згоди та додали відеограми (ще одне місцеве фантомне збочене утворення). А тепер ось пропонують це дискримінаційне для авторів безконтрольне використання зробити як сферу обов’язкового управління (у №№ 7014, 7014-1 і 7029-1) або як розширеного (у № 7029).

Насправді ж цю статтю 43 взагалі треба вилучити із законодавчого поля, як шкідливе захаращення. І одночасно усунути суперечність щодо визначення у Цивільному кодексі України, що ж таке «опублікування», яке жодним чином не відповідає Бернській конвенції, до якої приєдналися 168 країн і Україна в тім числі. Бо зараз це поняття за всіма ознаками (наведеним переліком способів використання) більше відповідає терміну «оприлюднення». Також слід покласти край ошуканству з відеограмами, які містять нікому невідомі твори. Не аудіовізуальні, про які ви імовірніше за інерцією подумали ― їх звідти прибрали. При цьому, коли у законах йдеться про винагороду за використання об’єктів майнових прав, застосовується такий штамп: словосполучення «творів, зафіксованих у фонограмах і відеограмах» ― але ж, якщо фільмів немає в цих відеограмах, то й слово «творів» їх не охоплює! ― отже, тут про кіно зовсім не згадується. Ще одну численну купу правовласників просто викреслили.

Залишилось пояснити, чому я охарактеризував цей недолік, як основу для реалізації шахрайських намірів. Тому що у двох законопроектах (№№ 7014-1 і 7029-1) замість слова «опублікованих …», застосовано саме «оприлюднених …», що означає усунення будь-яких обмежень ― тепер усі музичні твори, що будуть створені та стануть доступними хоча б раз для будь-якої сторонньої особи (публіки), затягуються в обов’язковому порядку у сферу хапальних інтересів обмеженого кола осіб, з відповідними негативними наслідками для авторів. І це не описка ― це повністю свідоме цинічне знущання головного автора законопроекту № 4461 і, тире, сірого кардинала оцих відростків від нього, пана Дмитра Г., скандально відомого псевдореформатора сфери інтелектуальної власності. Він відомий тим, що, повторюючи як мантру гасло, ніби він бореться зі спадком Д. Табачника, звинувачуючи у цьому геть усіх, хто йде всупереч його намірам, образив таким безглуздим наклепом представників Європейського Союзу в Україні та Уряду США. Після чого очільники Мінекономрозвитку (МЕРТ) поспішили публічно відхреститися від того, що у них є такий «експерт групи з реформування сфери інтелектуальної власності…», саме таку візитку цей пан самовільно собі зробив з логотипом МЕРТ.

Автори № 7029 теж не пасуть задніх щодо статті 43― додають «опублікованих з комерційною метою» аж до трьох сфер, поширюючи, навіть, на ретрансляцію і ― вишенька на торті ― мережу Інтернет, для всіх! видів творів, у тому числі їх уривків. Оце так зажерливу ділянку комусь відміряли без кінця-краю…

Іншим виразним недоліком зазначеної трійки законопроектів є намагання повністю зачистити доступ до грошових потоків винагороди від будь-кого іншого, окрім Державної організації «Українське агентство з авторських та суміжних прав» (ДО «УААСП») і ― вимушено зробили поступку (у № 4461 була одна монопольна мегаОКУ) ― ще однієї ОКУ, яка управлятиме правами суб’єктів суміжних прав у музичній сфері. Тобто всі ласі шматки колективного управління повинні розподілятися тільки між двома музичними ОКУ, незалежно від того, чи мають вони якийсь суттєвий стосунок до цих сфер використання творів і об’єктів суміжних прав, чи не мають.

Пояснити необхідність спротиву цьому дискримінаційному підходу можна наступними міркуваннями.

Оця одіозна ДО «УААСП» має стійку негативну репутацію, адже за нею тягнеться шлейф скоєних минулим керівництвом численних зловживань і порушень, які призвели до багатомільйонних втрат (читай розкрадання) авторської винагороди, а також через багаторічну невизначеність її статусу (тяганина з роздержавленням так нічим і не завершується всі роки її існування). Ба більше ― усі запропоновані у цих законопроектах варіанти перетворення її у громадську організацію не передбачені чинним законодавством. А позаяк ДО «УААСП» не належить своїм членам (авторам та іншим правовласникам) і не контролюється ними, що є ключовою ознакою для такої організації, то вона взагалі не повинна вважатися ОКУ. Як на мене, то ДО «УААСП» ― це така собі об’ємиста «омела», яка пригнітила «саджанець» колективного управління, не дозволяючи розвиватися його здоровим конкурентним формам.

Також не зрозуміло, на яких підставах музична сфера береться визначати, яким має бути інститут колективного управління в Україні, якщо є інші творчі сектори ― величезний аудіовізуальний сектор, а ще є театр, література, образотворче мистецтво.

І якщо пан Рибчинський у № 7014 йде на деякі поступки стосовно інших ОКУ (вони можуть десь з краєчку лишатися і здійснювати управління за прямими угодами), то пан Дмитро Г. не хоче позбуватися маніакального домінування, і наполягає припинити діяльність будь-яких інших ОКУ та передати їхнє майно ДО «УААСП» ― отак, взяти й експропріювати. Хоча у деяких положеннях законопроектів №№ 7014-1 і 7029-1 інші ОКУ згадуються чорним по білому, а тому, начебто, вони гіпотетично мають існувати. То навіщо ж ставити перед ними такі безальтернативні вимоги все віддати? Адже переоблік вони ще можуть пройти. Що тут скажеш ― до маніпуляцій сенсами йому не звикати.

Єдиний плюс ― у проекті № 7029 зменшується узурпаційна роль ДО «УААСП», якій на три роки передаються лише три сфери з дев’яти. Але це його не рятує.

Якщо колись ВР відкриє власну тематичну кунсткамеру, то у цій колекції законодавчих аномалій розділ з визначенням сфер колективного управління від авторів законопроекту № 7029 без черги займе почесне місце. Позаяк, по-перше, ретрансляція не може бути одночасно зазначена у трьох сферах і вона не застосовується до власних передач (програм) теле- і радіомовників, оскільки вони самі безпосередньо дозволяють її по прямих угодах і в них передбачають собі винагороду (тобто це «масло масляне»).

По-друге, тут є норма, що за кожною сферою визначається одна організація. Навіть стосовно мережі Інтернет? А вони уявляють собі скільки там ― у цій галактиці контенту ― видів творів, об’єктів і суб’єктів, а також різновидів умов поширення? Тут апріорі не може бути однієї ОКУ!

По-третє, одночасно з твердженням, що має бути одна організація, також зазначено, що ДО «УААСП» забирає собі лише права авторів. То може й інші сфери ще якось будуть роз’єднані, а ми про це не здогадуємося? А ще можна згадати про заплутаність вважати один і той же перелік сфер і для розширеного, і для добровільного і, окремі пункти, для обов’язкового колективного управління.

У другому. Почнемо з гіршого. Не зважаючи на те, що до рятування ситуації з фіаско № 4461 втягнули відомого міжнародного гуру у сфері інтелектуальної власності, пана Міхалі Фічора (що само собою має бути соромно ― так хизуватися недорозвиненістю власної фахової спроможності), який запропонував додати до нього десь із дюжину норм Директиви ЄС, автори №№ 7014-1 і 7029-1 найважливіші його поради безпардонно відкинули, позаяк ті заважали б їхнім корисливим прагненням. Прибрали зобов’язання сумлінної ідентифікації та пошуку правовласників. Навіщо ж їм зайвий клопіт, якщо гроші вже примусово зібрані й лежать на рахунку?! Усунули згадку про інвестування доходів від прав (хоча б з метою не втрачати вартість коштів через інфляцію), що означає, як насправді використовуватимуться ці додаткові доходи, знати нікому не потрібно, а розподіляти їх для правовласників і поготів не треба. Відмовились від участі користувачів у визначенні тарифів. Зарано такі демократичні практики вводити в Україні. Також видалили опції щодо альтернативних механізмів вирішення спорів і контролю над ОКУ. А ще деякі норми, які все ж таки якось подали ― щоб створювався вигляд начебто є конструктивний підхід до справи, ― або виклали суто декларативно або трохи спотворили, що вони вже не працюватимуть (у цьому плані найвиразніші недоліки саме у № 7014-1).

І якщо додати до цього урізання ті норми Директиви, які відсутні з самого початку, зокрема: щодо визначення прав не членів ОКУ; можливості некомерційного використання об’єктів майнових прав правовласниками; дотримання вимоги вести окремий облік доходів від прав (разом з доходами, які виникають внаслідок їхнього інвестування) і будь-яких власних активів; можливості застосування до ОКУ-порушників дієвих санкцій, то зрозуміло одне ― цей «тест» ними з тріском провалений.

У двох інших законопроектах ситуація з імплементацією європейських норм виглядає ліпшою. Їх можна з деякою натяжкою урахувати як залік. Там теж, звісно, є пробіли та деякі перекручення, але якщо домашнє завдання з роботи над помилками могло б бути проведено, то їх хоча б ще можна було б не одразу спрямовувати у сміттєве відро, як це слід зробити з попередніми.

У третьому. Плачевний результат щодо тонкої настройки обумовлений двома особливостями: у трійці законопроектів, через хапальну мотивацію, увага до якоїсь специфіки навіть не передбачалася, а у № 7029 недоліки згенеровано браком фахових знань у його авторів, як діє цей інститут у нас і у світі та застарілому поняттєвому апараті.

Наведу лише декілька прикладів, які це ілюструють. У жодному з них не встановлюється обмеження розміру видатків на управління, який має бути визначений не тільки для однієї ОКУ (тої, яка збирає винагороду), а й сукупно, якщо винагорода доходить до правовласників через іншу партнерську ОКУ, членами якої вони є.

Ніде не унормовується, як мають використовуватися відрахування на соціальні, культурні та освітні цілі. До речі, автори №№ 7014-1 і 7029-1 чомусь обмежили базу обчислення таких важливих призначень сумою управлінського збору, а не загальної отриманої винагороди. До того ж, а чому б не вираховувати на ці цілі з незапитаної винагороди більше, ніж 10%? Тобто, можуть бути відмінності.

Немає застережень, хто не може бути директором ОКУ, та інших вимог до нього і керівного складу, а також їхньої відповідальності.

Ніхто з них не встановлює, скільки діють тарифи та за яких умов вони переглядаються чи корегуються. А № 7029 тут взагалі посилається, що вони обчислюються від прибутків, що на практиці є недосяжною для застосування сумою.

Вони мають дуже стислі визначення щодо порядку розподілу зібраної винагороди. І тут сумнівною новацією у № 7029-1 є застосування принципу соціального розподілу винагороди. Це як?! Самим бідним чи наближеним до керівних кіл? Як правило, у світі наполягають розподіляти згідно з фактичним використанням об’єктів майнових прав. З цієї точки зору неприйнятною вбачається пропозиція № 7029 звільнити користувачів від подання звітів.

Відсутня демократична прозора процедура визначення ОКУ, які здійснюватимуть обов’язкове і розширене колективне управління. Тільки у № 7029 поспіхом згадується, що це робить комісія. Але як вона формується і діє лишається незрозумілим. До того ж, вони не містять наборів критеріїв, які б враховували специфіку різних сфер, адже узагальнені ― не завжди доречні.

Єдина позитивна опція ― автори № 7029 передбачили декларування майнових прав (запозичивши це із законопроекту, підготовленого в рамках програми Twinning).

У четвертому. Про законопроект № 7014 просто немає що казати. Раз у раз тут спотикаєшся об якісь ляпи й неохайність (некоректні формулювання, повтори, описки). Тому розраховувати на унормування наявних законодавчих недоліків вже не доводиться. Хоч би пан Рибчинський визначився, у якій організаційно-правовій формі утворюються ОКУ, адже без цього під сумнів ставиться сама можливість їх утворення. Варто було б також прибрати прибутковість використання доходів від прав у неприбуткової організації.

Законопроект № 7014-1 також не покращує законодавче поле сфери інтелектуальної власності, а навпаки додає ще купу недоліків. Передусім вносить руйнівну норму щодо цілісності використання аудіовізуального твору, намагаючись утворити окремий режим для отримання винагороди авторами музичних творів, що увійшли до нього; виключає пункт 7 статті 42, де були параметри розподілу винагороди за приватне копіювання, а в іншому місці посилається на те, що розподіл має вчинятися згідно зазначених там часток, а ще відсилає до статті 42, коли йдеться про репрографічне відтворення, хоча там про нього немає жодного слова. Власне, ігнорування внесення необхідних визначень щодо репрографічного відтворення красномовно свідчить, що лобістів цього законопроекту дана сфера не цікавить.

Неприпустимо категорично забороняється створення організацій колективного управління, які б управляли правами суб’єктів авторських прав разом (спільно) з управлінням правами суб’єктів суміжних прав. По-перше, тут можуть бути об’єктивні виключення, по-друге, це створює колізію, якщо організація буде, приміром, управляти виключно правами на отримання збору за те ж приватне копіювання або за ретрансляцію, які охоплюють усі категорії правовласників.

Законопроект № 7029-1 містить останні два згадані вище недоліки. Проте, оскільки він дописувався як альтернативний до № 7029 і було більше часу, деякі помилки авторам вдалося прибрати, а головне, запозичили у конкурентів норми щодо підкріплення неприбуткового статусу ОКУ через внесення змін до Закону України «Про громадські об’єднання».

У законопроекті № 7029 є й інші намагання унормувати деякі пробіли, але вони «не дотиснуті» та мають деякі суперечності.

І все це далеко не вичерпний перелік недоліків усіх цих законопроектів ― йдеться лише про найпомітніші. Бо є немало інших, у тому числі складніших для виявлення.

Підсумовуючи, приходимо лише до одного безперечного висновку, що жоден з цих законопроектів не годиться для «лікування», аби стати основою для подальшого виправлення до другого читання. Ба більше, їх взагалі треба хутчіш прибрати геть з очей, аби їхня недолугість зайвий раз не дратувала фахову спільноту ― як терплячу внутрішню, так і толерантну європейську, оскільки це вже виходить за усі допустимі межі. Видавати, що якійсь з них здатен бути драйвером виходу цього інституту суспільних відносин з дегенеративного стану, може лише маніпулятор, який переслідує ошуканські цілі.

Досить вже панам депутатам виставляти всіх нас телепнями, а себе самовпевненими нездарами. Я тут не можу зрозуміти одного ― як їм не соромно і не прикро за Державу? Це ж очевидно для будь-кого, що пропонуючи цей законодавчий мотлох вони аніскільки не виглядають законотворцями, а одразу викривають себе, як зухвалих законозасмічувачів. Навіщо вони й далі намагаються захаращувати законодавче поле сфери інтелектуальної власності, перетворюючи його на великий канцерогенний полігон з ще більшими (ніж є зараз!) звалищами негараздів і недоліків?

Вони підписуються під законопроектами, зовсім не надаючи уваги якості їхньої підготовки, а роблять це просто з приязних стосунків… Мотивів взаємозаліку ― вдячності за минулі поступки чи авансів до взаємного обміну послугами у майбутньому ― обопільної користі, з міркувань політичної, земляцької, приятельської, дружньої чи, подекуди, кумівської близькості; або за гроші чи іншу реальну платню; ну або, що їм ніяк не завадить, для окозамилювання щодо їхньої працьовитості ― треба ж буде перед виборцем начебто звітувати.

Цьому депутатському свавіллю треба чинити опір всім громадським активістам і зацікавленим спільнотам. І це не моя особиста емоційна вимога. Я добре розумію, що вони до подібних поодиноких закликів байдужі. Про це їм неодноразово кажуть більш авторитетні особи. Приміром, хоча б дослухались до порад голови представництва Європейського Союзу в Україні, пана Хьюга Мінгареллі, який на засіданні комітету ВР з питань європейської інтеграції (яке, до речі, вела пані Іонова) під час презентації результатів дослідження щодо процесу наближення законодавства України до законодавства ЄС, яке відбувається дуже повільно й хаотично, якраз значної уваги надав проблемі покращення самого процесу складання законопроектів. А в дослідженні були підкреслені ось такі виклики: низький рівень нормопроектувальної техніки, оскільки бракує кадрової спроможності тих органів, які залучені до їхньої розробки; неузгодженість законопроектів праву ЄС, позаяк не здійснюється аналіз на їх відповідність на етапах розробки; а ще, на жаль, завчасно, недостатньо залучаються експерти до цього процесу та не застосовуються процедури громадських обговорень; а також забюрократизованість та неефективність законотворчої процедури, яка наражається на конфлікти різних груп інтересів.

Чомусь такі слушні перестороги не стають перепоною для тої ж пані Іонової, коли йдеться про нетерплячі забаганки її подруги пані Кондратюк. От цікаво, коли ж вони обидві щирі: коли публічно позиціонують себе як прихильниць євроінтеграції чи тоді, коли діють навпаки, подаючи законопроект, який підготовлений поспіхом і без прискіпливих консультацій з експертним середовищем? Хоча співпраця щодо нього від групи експертів пропонувалась і наводились аргументи, навіщо це слід робити.

Депутати явно відстають від магістрального тренду сьогодення. Підходи до управління суспільними змінами безповоротно змінюються ― авторитарні моделі прийняття рішень вже не мають належної легітимності. Крок за кроком, через ось такі перешкоди, але ми все ж таки просуваємося до моделі відкритого доступу, яка передбачає активну участь експертних спільнот і громадян в обговоренні та ухваленні рішень, головними перевагами якої є неухильність дотримання усього policy-циклу для підготовки та адаптації до реальності позитивних змін (спочатку визначення з усіма зацікавленими стейкхолдерами ключових проблем, потім розробка оптимальних і ефективних шляхів їхнього подолання та здійсненний план втілення).

Саме таку новітню практику впроваджує ініціатива Реанімаційний Пакет Реформ (РПР), яка об’єднує чимало експертів, які мають знання і спроможність для здійснення реформ у багатьох визначальних для модерної країни напрямах. І вони насправді це роблять ― успішних кейсів достатньо. І саме зараз, у спеціально створеній робочій групіiv при групі «Культура» РПР, вже на фінальному етапі знаходиться розробка альтернативного законопроекту.

В ньому закладено усі необхідні правові підстави для колективного управління майновими правами для кожного творчого сектору, встановлюється справедливий механізм збору, розподілу та виплати винагороди суб’єктам авторського права та суміжних прав, враховуються майже всі норми Директиви, які відповідним чином доповнені і які легко застосовувати, усуваються перепони із невідповідностей і прогалин у чинному законодавстві. Скоро (прогнозовано у січні 2018 року) його текст буде оприлюднений. Потім буде проведено два круглі столи (конференції), щоб обговорити його вичерпно і зібрати додаткові пропозиції від різних експертних спільнот і громадськості, і вже після обробки одержаних пропозицій, остаточна версія буде адвокатуватись, як єдиний можливий реформаторський крок в Україні задля здійснення давно очікуваного унормування сфери колективного управління, який і створить оцю, відсутню сьогодні, ланку для сталого розвитку творчих індустрій та інтелектуальної сфери загалом.

Сергій Галетій для Hvylya.net 

ВГОРУ