Михайло Каменєв: Антикорупція: Quo Vadis?

Михайло Каменєв для Української Правди

7 червня парламент 315 голосами “за” ухвалив у цілому закон про Вищий антикорупційний суд. 13 червня закон було опубліковано, і наступного дня він набув чинності.

За два тижні після цього парламент прийняв законопроект з двох речень про фактичне утворення суду.

Ухвалення закону про ВАС стало кульмінацією тривалого процесу, втім, одразу після переможних реляцій зазвучали протести та різка критика фінального тексту.

Як депутати не знали, за що голосують

За усталеною традицією, що стосується резонансних законопроектів, ніхто у Верховній Раді не знав, якою є кінцева редакція закону. Фінальний текст був сформований уже після ухвалення закону.

 Результатом став скандал щодо одного з пунктів прикінцевих та перехідних положень закону – невідомо як туди потрапило положення, за яким всі нинішні справи, у яких вело розслідування НАБУ, в апеляційній інстанції будуть розглядатись не апеляційною палатою новоствореного суду, а обласними апеляційними судами.

Таким чином, десятки фігурантів резонансних справ матимуть справу зі звичними для них служителями Феміди.

Ці норми не озвучувались у парламенті перед остаточним голосуванням, відтак, сумнівно, що народні депутати голосували саме за це.

Що цікаво, представники влади поспішили запевнити, що ця норма є вимогою Венеціанської комісії.

Реакція зі Страсбургу була блискавичною – секретар Венеціанської комісії Томас Маркерт категорично заперечив факт існування такої вимоги. І справді, у жодному з документів у європейців це не фігурує, а стандарти Європейського суду з прав людини цілком це допускають.

Комітет Князевича апелює до пункту №35 висновку Венеціанської комісії щодо старого депутатського законопроекту №6011, який так і не був розглянутий.

Комісія справді схвально оцінює положення законопроекту, відповідно до яких розгляд справ, які вже слухаються в судах на день початку роботи ВАС, має продовжитися в тих же судах.

Цей пункт висновку стосувався пропонованої в законопроекті редакції пункту 20-5, яким доповнюються перехідні положення Кримінального процесуального кодексу.

Але в законопроекті був і пункт 20-4, де якраз ішлося про те, що апеляції мають розглядатися в будь-якому випадку новоствореним судом.

Висновок Венеціанської комісії комплексно відображає всі зауваження та застереження, тож європейські експерти не заперечували проти розгляду апеляцій у новоствореному суді.

Посадовці, які апелюють до пункту 35 висновку Венеціанської комісії, схожі на шулерів. Але враховуючи вищезгаданий протест Томаса Маркерта, – шулерами, у яких з рукава випала карта.

Варіантів виходу з ситуації декілька – або вносити зміни до багатостраждального Кримінального процесуального кодексу (а саме там з’явився цей законодавчий фінт), або звертатися до Конституційного Суду.

Будь-який варіант потребуватиме чимало зусиль і не гарантує результату.

Тим більше, основну вимогу Міжнародного валютного фонду виконано, Європарламент підтримав надання одного мільярду євро макрофінансової допомоги.

Тож екзорцистами для захованого в деталях диявола вкотре доведеться стати представникам антикорупційних об’єднань та єврооптимістично налаштованим народним депутатам.

До речі, президент у цій ситуації вкотре захотів загребти чужими руками жар: забувши про своє право вето, підписав закон, і в подальшому публічно поширив позицію, що це все відповідальність парламенту, а в його законопроекті була інша схема, яку він досі підтримує.

Що цікаво, в аналогічних ситуаціях Петро Порошенко чинить по-іншому, якщо питання дійсно зачіпає його інтереси.

До прикладу, коли парламент в законі про дипломатичну службу спробував трішки зазіхнути на повноваження президента у зовнішній політиці та запровадити участь комітету Верховної Ради в закордонних справах, президент діяв рішуче – ветував закон і підписав його тільки після того, як народні депутати відкоригували текст із врахуванням його пропозицій.

Ситуація, за якої народні обранці в єдиному законодавчому органі влади достеменно не знають, за які редакції законів вони голосують, з точки зору ліберального конституціоналізму абсолютно неприйнятна.

І Регламент Верховної Ради містить достатньо норм, які унеможливлюють подібний сценарій.

Зокрема, він передбачає розгляд законопроектів у трьох читаннях. Практика українського парламенту багато років вже спрямована на розгляд проектів у двох читаннях. Непоодинокими є й випадки ухвалення законів одразу і в першому читанні за основу, і в цілому.

Парламентська процедура важлива з кількох причин. Це можливість для різних фракцій груп та окремих депутатів, а також державних органів, бізнесу і громадянського суспільства вплинути на законодавчий процес.

Закон про ВАС можна і треба було б розглядати у трьох читаннях – відомо ж, що до другого читання існує неузгодженість по декількох пунктах.

Варто було б ухвалювати закон у другому читанні, а на третє вже винести тільки декілька ключових моментів документа.

Як президент примусив парламент розглядати саме його законопроект

Непоміченим теж лишився дивовижний трюк від президента, який примусив парламент взяти за основу саме його законопроект.

1 лютого 2017 року Єгор Соболєв та ще 5 депутатів-єврооптимістів реєструють свій законопроект “Про антикорупційні суди” №6011, який передбачає створення Вищого антикорупційного суду та антикорупційної палати в Касаційному кримінальному суді у складі Верховного Суду.

30 червня того ж року спікер парламенту Андрій Парубій направив до Венеціанської комісії запит про аналіз цього законопроекту.

Серед іншого, у висновку Комісія звернула увагу на те, що стаття 125 Конституції України встановлює, що суди утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються законом, проект якого вносить до Верховної Ради президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Ці положення потрапили до Конституції, коли до неї вносили зміни щодо правосуддя у 2016 році.

Але ж ці положення Конституції стосуються суто формального питання – де який суд утворити, який ліквідувати, а який реорганізувати. Конституція не наділяє президента ексклюзивним правом законодавчої ініціативи щодо визначення засад організації та діяльності судів.

Причому перехідні положення Конституції передбачали, що до кінця 2017 року президент міг робити все вищезазначене просто своїм указом.

Що він і зробив в останні дні 2017 року, поки в нього ще були ці повноваження: 29 грудня повністю перекроїв усю судову систему, ліквідувавши чи реорганізувавши ледь не всі існуючі суди.

Незадовго до того, 29 вересня президент видав указ про утворення одного з двох, передбачених законом про судоустрій і статус суддів, спеціалізованих судів – Вищого суду з питань інтелектуальної власності.

Лаконічний указ складався з трьох пунктів: утворити суд в місті Києві, Кабміну забезпечити фінансування, указ набирає чинності з дня його опублікування. Що ж заважало президенту замінити декілька слів в указі і створити ще й антикорупційний суд?

У Венеціанській комісії, аналізуючи законопроект №6011, дослухалися до думки окремих оглядачів і звернули увагу на ризик подальшого можливого визнання закону неконституційним через те, що його проект внесли депутати, а не президент.

Контраргументи про те, що Вищий антикорупційний суд вже передбачений законом про судоустрій і статус суддів, були проігноровані.

І теза про те, що Венеціанська комісія закликає депутатів відкликати свій законопроект задля внесення президентського, була одразу розтиражована і домінувала в інформаційному просторі.

Наступного дня після затвердження висновку Венеціанської комісії автори подали заяву про відкликання законопроекту, але він уже був включений до порядку денного сесії, і зняти його з розгляду міг тільки сам парламент.

Це вдалося зробити тільки з третьої спроби. 21 грудня після невдалих двох спроб законопроект було відкликано. Наступного дня до Ради вже був внесений президентський проект. До речі, без консультацій з Вищою радою правосуддя, де довелося би піти на певні поступки.

А що ми побачили на останній сторінці закону про Вищий антикорсуд?

Фразу про те, що Верховна Рада пропонує президентові України внести в установленому порядку проект закону про утворення Вищого антикорупційного суду.

Що відбулося?

Депутатів руками Венеціанської комісії примусили звільнити дорогу для президентського законопроекту.

Альтернативні законопроекти, яких депутати подали цілих чотири, фактично були проігноровані з посиланням на статтю 125 Конституції.

Яка вигода для президента від такої схеми?

По-перше, усі бонуси в публічній сфері, адже це його проект.

По-друге, всі шишки сипляться на парламент, адже саме там формально вирішувалися ключові питання під час другого читання.

По-третє, і це найголовніше, з огляду на вимоги регламенту щодо змісту поправок і пропозицій до другого читання, які не мають далеко виходити за межі початкового тексту, президент нав’язав парламенту конструкцію та основний зміст законопроекту. Як-то кажуть, оцініть красу гри.

Які подальші кроки?

Після всіх кульбітів на ухвалення парламентом очікує низка законопроектів: про внесення змін до закону про судоустрій і статус суддів (законопроект 7441 прийнято в першому читанні 21 червня), без якого неможливо сформувати суд та його апарат; про внесення змін до Бюджетного кодексу (законопроект 7483), без якого Суд не буде головним розпорядником коштів і потрапить у залежність.

ВАС – не перший довгоочікуваний орган. Проте свого часу Національне антикорупційне бюро запрацювало одразу після ухвалення закону.

Чому так сталося?

По-перше, НАБУ не потрібні були зміни до закону про судоустрій. По-друге, закон про НАБУ в прикінцевих положеннях містив відповідну правку до Бюджетного кодексу.

Чому так не можна було зробити з законом про ВАС?

Під час ухвалення закону про НАБУ парламент порушив норми Бюджетного кодексу, який задля забезпечення стабільності цього законодавчого акту містить чітку вимогу про те, що зміни до Бюджетного кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Бюджетного кодексу.

Сподіваюся, що президентський законопроект не містив у собі змін до Бюджетного кодексу саме з міркувань дотримання вимог закону, а не задля подальшого затягування процесу створення ВАС.

Найближчі півроку-рік може тривати процедура відбору суддів до нового суду. Коли ж Вищий антикорупційний суд запрацює на повну потужність, а може навіть і раніше, з’явиться вимога створити окрему касацію чи касаційну палату у Верховному Суді. Бо Вищий антикорсуд забезпечує тільки першу та апеляційні інстанції для топ-корупціонерів.

І такі вимоги звучали ще раніше, навіть у першому, ще депутатському законопроекті.

Тут викликає серйозне питання про існування двох паралельних судових вертикалей – з одного боку антикорупційної, а відтак справедливої, чесної і непідкупної для багатих клієнтів НАБУ; з іншого боку – залежної і корумпованої, несправедливої – для всіх інших.

Що цікаво, якщо слідувати цій логіці, то з огляду на високі гарантії кримінального процесу більше шансів вийти сухим з води у підсудного в неупередженому суді, аніж в інших “поганих” судах.

Одним з аргументів для створення ВАС було нинішнє затягування судових процесів. І йдеться про справи НАБУ, які тільки рік-два, як почали заходити до судів.

Змагальний кримінальний процес, у якому працюють високопрофесійні адвокати і де діють високі стандарти забезпечення прав людини, як правило, не може тривати один тиждень.

Розумним строком може бути і 5 років, якщо справа справді складна і в ній багато свідків та доказів.

Кримінальна юстиція – це не про результат тут і тепер. Це тільки в телевізійній реальності генеральний прокурор заявляє про затримання хабарника вже як про покарання.

Насправді це лише початок довгого, багатомісячного, а іноді й багаторічного шляху, в кінці якого цілком імовірно, що “хабарник” буде визнаний невинуватим з тих чи інших причин.

Часто після затримання “на гарячому” замість такого бажаного для прокурорів та громадської думки тримання під вартою (всім же хочеться закинути можновладця до СІЗО, бажано з пліснявою на стінах та хворими на туберкульоз співкамерниками) слідчий суддя постановляє відпустити затриманого під особисте зобов’язання або під заставу.

І причиною цього є не “погані” судді, а високі стандарти захисту прав у кримінальному судочинстві. Часто винні також прокурори, які не можуть обґрунтувати на підставі закону, чому людину треба арештувати замість інших форм забезпечення її участі в розслідуванні і суді.

Однак варто пам’ятати, що такі високі стандарти встановлені не тільки для Насірова та Мартиненка, а й для будь-кого.

А те, що підозрювані тікають з країни, є особистою провиною конкретних прикордонників, які дозволили їм перетнути кордон. Дуже дивно чути, що вони просто зникли, і ніхто не був притягнутий за це до відповідальності.

Тому не варто очікувати навіть від найкращого, найнезалежнішого та найнепідкупнішого антикорупційного суду, що він буде виконувати примітивні забаганки слідства посадити всіх.

Він якраз буде вершити справедливий суд.

І тоді багато хто буде виправданий через проблеми, що існують із розслідуванням цієї категорії злочинів.

Лобісти нових антикорупційних органів уже починають просувати ідеї створення міжнародних антикорупційних органів – у першу чергу Міжнародного антикорупційного суду.

У реальності ж поки у світовій спільноті немає консенсусу щодо існування Міжнародного кримінального суду, який має розглядати обвинувачення у військових злочинах і злочинах проти людства.

Тож Міжнародний антикорупційний суд видається поки утопічним проектом. І на фоні ще не створеного ВАС це звучить дещо поспішним рішенням.

Антикорупція понад усе?

Одним із трендів суспільного життя після Революції Гідності стала боротьба з корупцією. Про неї говорять усі – політики, донори, експерти, журналісти. Та навіть у маршрутках та під під’їздами.

Внаслідок чого ця серйозна проблема стає темою для популізму. Хто раніше кричав про люстрацію, той сьогодні кричить про корупцію.

Усі антикорупційні гравці – і депутати, і активісти, і міжнародні партнери України – стали заручниками правил визначення державної політики та парламентських процесів, які формуються останні роки.

Ці нові неписані правила на противагу справедливим писаним спрямовані на досягнення політичного компромісу та реалізації найкарколомніших домовленостей, які за нормальної політичної та законодавчої процедур просто не могли б відбутися.

Заручниками стають навіть абсолютно щирі учасники процесу.

Проблемою є складність гідно вийти з процесу адвокування якоїсь ідеї.

Просуваючи ідею під назвою “антикорупційний суд”, складно комунікувати великий меседж з детальним поясненням, що мається на увазі під таким судом і які є червоні лінії щодо особливостей його створення.

Адже перетин червоних ліній позбавляє ідею суті і перетворює її на красивий фантик з сумнівним вмістом замість солодкої цукерки.

Тож доводиться просувати ідею “антикорупційного суду” і відбиватися від хибних інтерпретацій.

Тільки лічені сміливці і сміливиці на завершальному етапі сказали рішуче НІ кінцевому формулюванню ідеї з огляду на те, що потрібні ефективні інституції, а не ефектні назви.

У цілому, кримінальна юстиція має діяти в дусі верховенства права і бути спрямована на дотримання процесуальних гарантій.

Ключова ідея – це невідворотність покарання поруч з дотриманням прав і свобод. Тобто ідеї “вор должен сидеть в тюрьме” тут не місце.

Зрозуміло, що у складних проблем немає простих рішень. Лишається сподіватись, що антикорупційний суд складатиметься з професійних та незалежних суддів, які вершитимуть справедливе правосуддя.

Без надії сподіватись і не обманювати себе завищеними очікуваннями від антикорупційної тріади НАБУ-САП-ВАС.

Михайло Каменєв для Української Правди

ВГОРУ