Ігор Бураковський “Чи виграє Україна газову війну?”

Позначки:

Ігор Бураковський для Новое Время

Сьогодні Україна переоцінює активне співробітництво з Росією в газовій сфері. Йдеться не тільки про контракти, за якими ми отримуємо газ або нашу співпрацю в галузі транспортування, але й перш за все питання реформування газового ринку в цілому.

Зараз у багатьох аспектах саме українська сторона стимулювала доволі об’єктивний процес, спрямований на звільнення наших «газових» відносин від політичного компоненту. Ми хочемо зробити їх максимально раціональними, ринковими та економічно доцільними – тобто саме в такий спосіб, про який і йде мова у рішенні Стокгольмського арбітражу.

З іншого боку, Україна на газовому ринку – це не тільки відносини з Росією. Це також можливість розвитку відносин з країнами ЄС, що і має бути частиною загальної енергетичної політики України. Це і заміна газу, де це можливо, іншими носіями, і підвищення енергоефективності носіїв, і загалом – нова розбудова енергетичної системи України.

Росія намагається використовувати газ у реалізації своєї зовнішньої політики, яка спрямована насамперед на просування російських інтересів. Та якщо раніше газ був інструментом такого собі пасивного політичного тиску, то на фоні військових дій на Сході та анексії Криму він перетворився на один з пунктів того великого пакету заходів, якими Росія намагається вплинути на Україну.

Відповідь на газовий шантаж Росії вимагає від України бути активним гравцем щонайменше в регіоні. Без активних та інтенсивних зв’язків з країнами ЄС та іншими гравцями на світовому газовому ринку Україна не може повною мірою зреалізувати свої економічні інтереси. І якщо раніше ми розглядали міжнародне співробітництво як щось далеке, то сьогодні це головна умова вирішення наших як поточних, так і стратегічних проблем. Якщо Росія і надалі продовжуватиме свою політику заміщення українського транзитного маршруту, то ми, звичайно ж, понесемо економічні втрати. Якщо Росія буде і надалі активно підривати довіру до України як надійного транзитера, то ми понесемо ще й іміджеві втрати. А ставлення до Росії та до наших з нею відносин всередині ЄС зараз дуже неоднозначне. Є певні сили, які суто з економічних міркувань готові співпрацювати з усіма. І це наслідки співпраці в стилі real politik.

Такі неочікувані зміни в газовій співпраці з Росією вимагають від нас додаткових резервів та планів на той випадок, якщо ситуація повториться. І це деякою мірою відволікає наші дещо обмежені управлінські ресурси на вирішення цих питань.

Найкраща ситуація – це коли країни співпрацюють, але ми повинні розуміти, що співпраця має ґрунтуватись на загальновизнаних принципах міжнародного права. І в ситуації, коли Росія фактично веде неоголошену війну проти України, відділяти політичні аспекти від економічних не видається можливим. Тобто не можна робити вигляд, що в політиці ми щось робимо, а в економіці давайте співпрацювати.

На мою думку, зрештою ми таки прийдемо до взаємного розуміння: Росія змінить свою політику щодо України, а ми збагнемо, що співпраця з Росією – це джерело великих ризиків. Їх мінімізація потребує не стільки продуманої політики уряду, президента та інших центральних установ, скільки мобілізації української політичної еліти. Сьогодні вона також не є об’єднаною в плані протидії Росії.

Чи виграємо ми цю газову війну? Дивлячись що називати виграшем. Стокгольмський арбітраж – це виграш. Ми скоротили споживання газу і почали реалізовувати програми, пов’язані з енергоефективністю – утеплення в будинках і т.д. Це також безумовні виграші, хоча вони і йдуть, так би мовити, з-під палки.

Для нас виграш – це нормальний, сформований за реальними цінами, баланс виробництва та споживання енергетичних ресурсів в Україні: ринковий, аполітичний та сформований на оцінках наших потреб в поточній та довгостроковій перспективі. А якщо говорити про економіку в загальному, то виграш – це продумана енергетична політика держави та українських компаній зокрема.

Ігор Бураковський для Новое Время

ВГОРУ